Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Не знаю… Язик так повертається… — сказав він здушеним хлоп’ячим голосом.

—Ні, ти ще дитина. Ну, йди вже. Іди.

Як йому наступного обіду знову хотілося рвонути на молочну ферму, що ледве мріла дахами з-за високих снігів. Стримався. Поїхав додому обідати.

—О, явився нарешті, приблудо, — зустріла його тітка Паша. — Чого це ти від дому одбився? Не будеш обідати, до вечора відро за собою в колодязь утягне.

—Діло було невідкладне.

—А я думала, може, тебе вже десь у приймах підгодовують?

—От іще!..

Слідом за Василем і Володя примчав з бочкою. Ускочив до хати, приахкуючи:

—Ну й мороз! А ти вже грієшся коло миски? Оце правильно.

Пообідавши, хлопці зразу ж і пішли до своїх бочок, бо дня того лишилося вже раз моргнути, а чани знову після обіду стоять порожні. Кінчилися заметілі, і погода завмерла на одній ясноморозній ноті, кожен день тепер скидався на попередній, від чого здавалося, час не рухається, крім котка, кручалки в занімілій руці, важкого холодного відра та скляного ляскання розхлюпаної води глибоко в череві колодязя. Як і вчора й позавчора, сходило сонце в білому мороці велике, мов переспіла полуниця, і так і не пробившись із того мороку жодним променем, весь день більмасто висіло низько над снігами, холодне, мов крижина.

«Каже Славка, — тяжко гаруєш біля криниці», — згадував Василь, тягаючи воду. Хоч його й після обіду поривало на молочну ферму, все ж було легше, бо вже день доходив кінця, а без нього лишалося до суботнього вечора чотири дні. Чотири червоних сонця вранці, і вже про суботній вечір можна буде говорити: «Сьогодні увечері…» Чотири рази обернувся Василь з бочкою, і малинова шапка сонця нарешті опустилася на сніги, підпалила їх. Пішли лілові одлиски степом, лягли на дахи хат, занесених снігом по самі вікна. Як і вчора і позавчора, Василь їхав до стайні, розпрягав коней, ждав Володю з молочної ферми. Верталися додому вже в густих намерках. Перед сном пробігалися в степ до ожереду, притягали по в’язанці соломи й аж потім уже облягалися на ніч. Солома в цих степах гріла людей, солома годувала скотину, солома держала на світі.

Так і прожив Василь ці дні в чеканні суботи, щообіду через силу перемагаючи жигке бажання кинути все й помчати в корівники. Але перед ним ураз поставала Славка з темним-темним поглядом йому назустріч… А тут ще й той Сергій зі своїми шпичакуватими словечками, зі своєю задавакуватою зверхністю старшого, а там і Килина на перечепі в першому корівнику, ніяк не обминеш її насмішкуватих очей… Що за люди? Яке їм діло до них із Славкою? — гнівався Василь. А він би таки поміг їй з тими відрами… І побачив би її… І побалакав… А може, якось хоча б віддалеки глянути на неї, зі степу, так щоб вона не знала про це… Він довго обдумував, як би се так підійти зі степу, з-за снігів, непомітно для чужого ока, і з відчаєм розумів, що нічого з цього не вийде. Обов’язково якась трясця помітить, дочується потім про це Славка… Василь дивувався своєму бажанню побачити її й опирався цьому, але в нього вже в’язи боліли від того, що куди б не їхав, до свинарника чи назад, а голова була повернена до сірих дахів корівників, туди рвались його очі. І яка ж була його радість, коли він на третій день після обід побачив її… Спочатку він своїм очам не повірив… Вона їхала саньми разом із Володею. Вони насувалися на Василя із села, і він придержав своїх коней, здавши трохи вбік. Славка ще здалеку посміхалася до нього, щоки палали їй на морозі.

— Ей, Васильку! — гукнула вона, як під’їхали. — Добридень!

—Тррр! — натяг поводи Володя й зупинив своїх сивих.

—Звідки ви взялися?.. — спитав Василь і дивився на Славку, дивився й не міг уже моргнути змерзлими повіками, і сльози йому текли з очей.

Чого ти плачеш? — спитала Славка.

—Та проти вітру, — сказав Василь і все дивився на неї і боявся моргнути, бо йому здавалося, що вона в ту ж мить зникне. А в неї очі сміялись і золотіли до нього.

—Ми по продукти їздили в комору, — сказав Володя й оглянувся до Славки. — Рушаємо?.. Бо мені таке — одна нога там, друга тут. Ще ж стільки води треба натягати.

—Постривай, Володю. Як тобі ведеться, Васильку? Тобі не зимно?

—А мене реміняка гріє.

—Ха-ха-ха! Як цигана борона? — засміялася Славка.

—Нy, гайда! Н-но! — крикнув Володя на коней, і вони рвонули з місця, кинувши з-під копит мерзляки снігу. — У суботу набалакаєтесь!

Славка на ходу оглянулась і помахала Василеві рукою. Він же завмер і не міг ні рухнутися, ні кліпнути повіками. Вітер вибивав йому з очей сльози, і вони боляче замерзали на щоках. Сани завернули за свинарник, щезли з виду. Усе це захопило Василя зненацька, мов різкий спалах блискавки перед ударом грому, і хлопець сидів на санях серед снігів ошелешений. У вухах ще дзвенів її сміх, голова йому гула, і серце радісно кидалось у грудях і завмирало.

«Що ж це таке? Чого я так зрадів, побачивши її?» — запитував він себе. У Ходовичах міг не бачити її і день, і два —і байдуже. Його не тягло до неї. Та й тут уже ось, у неділю, наступного дня після вечорниць у гуртожитку він ішов на молочну ферму в обід так, аби зустрітися зі Славкою, тією, яку знав колись. Йому справді хотілося побачити її, але серце тоді так не кидалося й не завмирало, і в очах не вставали райдуги від самого спогаду про неї, про її голос, сміх… Щось особливе сталося з ним. Якась дивна радість обпалила його, заполонила, зім’яла й виправила. Виїжджав од свинарника один Василь, а під’їхав до колодязя вже зовсім