Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— А ти ж думав як? — сказала Славка. — Не всі ж ледаря корчать.

Як сяяли її очі, яка вона була прекрасна!

—Ну, що ж, малий, старайся, — сказав Сергій.

Він стояв перед ними високий, дужий, заклавши руки в кишені ошатного солдатського бушлата, біла кроляча шапка збита на потилицю, з-під неї круто вив’юнився чорний чуб, сині очі насмішкувато обмацують несклемезну Василеву постать у строчених валянках, у куфайці, підстрелено підперезаній армійським ременем.

— Я не малий тобі, —сказав Василь.

—Справді? Ну, тоді пробач.

—Йой, Сергію! Не дуже… винашуйсь. Так ти кажеш?

—Ну, ну…

—Не дуже винашуйсь, бо Василько з Володею як візьмуться за тебе, то швидко обскубуть на тобі гичку, — засміялася Славка.

—Що я, орда яка, щоб удвох на одного? — сказав Василь.

—Спасибі й на цьому, — вклонився Сергій.

Василь пішов з відрами до чана, а вони стояли й про щось гомоніли, і Славка голосно сміялася. Приніс, поставив перед коровою, випоїв обоє відер, і тут Сергій рішуче перебрав їх у свої руки;

—Охолонь трохи. Дуже ти тут розхазяйнувався.

Погупав кирзаками. Перегукувався з Павлом і Палажкою, зачерпував воду, насвистував якусь пісеньку.

—Задавакуватий він, — сказав Василь. — От Павло — душа. Я з ними ще тоді, як ми їхали з Іваном од вас, познайомився в дорозі. Вони з Павлом з армії верталися. Так Сергій, поки й додому доїхали, все боявся, що ми обікрадемо їх.

—А ти не попускай йому, — сказала Славка якось відчужено.

—Я й не попускаю. Ну, гаразд, мені вже час до коней.

—Видиш, коні спочили, а ти аж куди оце забився по переметах, — сказала Славка.

—Мені хотілось тебе побачити.

—Йой, Васильку! Не жалієш ти своїх ніг.

—А що мені ноги. Аби валянки витримали. До завтра, Славко… Не пиряй тут відра, я прийду, наношу.

Крутнувсь іти й налетів на Сергія.

—Ей ти! Осліп чи що? Ледве з ніг не збив, — розсердився Сергій.

— Може й осліп, — засміявся Василь і помчав з корівника.

Назавтра в обід він знову махнув через перемерзлі замети на молочну ферму. По дорозі зустрілись йому впряжені в сани коні. Правився ними Сергій і ще хтось із фуражирів до ожередів по солому. Василь привітався.

—Здоров, здоро-ов… — сказав Сергій.

Потім проторохкотів порожньою бочкою Володя з ферми.

—Ей, Василю! Сідай. Обідати поїдемо!

— Ніколи! — крикнув Василь і шмигнув у середній корівник, підлетів до Славки. Вона виливала з дійниці в бідон молоко.

—Добридень, Славко!

—Йой! І налякав же ти! Он аж пролила додолу молоко, — сказала Славка. Знайшла чисту літрову банку, влила запахущого. — На, випий, бо ти ж і не обідаєш через мене. Бери, не соромся.

Василь одним хильцем видув до дна, зітхнув з перехлипом:

— Смачно. Ти ще не панувала?

—Ще ні.

—Ну, то я миттю.

Він схопив відра й помчав до чанів, зіткнувся з Павлом.

—Здрастуй, Василю. До Славки в поміч?

А так.

—Ви давні товариші з нею?

—Дуже давні. Разом корів пасли в Западні.

—Ну, що ж. Поможи дівчині по старій дружбі.

—А в нас нова починається.

— Он як? Бідовий ти хлопець.

«Поможи. І поможу, — шепотів Василь, вертаючись із повними відрами. — Хто ще ЇЇ пожаліє тут у чужій стороні?» Він напоїв усі дванадцять корів.

—Хух! Давай і підчищу.

—Перепочинь, упрів он увесь, — сказала Славка.

І знову він стояв і дивився на неї, і рот йому мимохіть розтягався в усмішці.

—Яка ж ти гарна, Славо… — вихопилось у нього.

Славці стемніли очі.

—Смішний ти, Васильку, — сказала вона. — Зовсім ще дитина.

—Я не дитина! Що ви всі —дитина, малий, Василько… Мені вже шістнадцятий пішов! — відповів баском Василь.

—Чого ж ти ні словечка мені не написав за два роки? — промовила Славка. Очі її не розхмарювалися.

—Я ж казав уже тобі, чого. Ну, мені пора. Я й завтра прийду.

—Не треба…

—Ти не рада мені?

—Рада, рада, Васильку, так люди ж кругом. Сміються вже.

—Ну й що, Славко! Нас же колись порівнували! Хіба ти забула?

—Я ж кажу, ти дитина ще,— очі в неї з'ясніли, а потім знову потемніли.

— Гаразд. Якщо ти так хочеш… Тоді післязавтра.

—Почекай краще до суботи.

—Аж п’ять днів?.. Славо, як же так?.. — стислось йому серце. — Я б же поміг тобі з цими відрами, мені це за виграшки. Знову ти крутиш, як циган сонцем. Як колись на пастівнику.

Вона взяла голову в долоні, зажмурилась:

— Йой, Васильку, голубчику, послухай мене. Ти ж уже не маленький.

—Певно, що ні, —прокотив він свій басок.

—От бач… — раптом проясніли її очі, вона посміхнулась біло-біло.

І він відчув, як йому попустило серце, і якийсь холодний камінь упав з грудей.

—Буде по-твоєму, Славо… — видихнув він.

—Ти мене вже