Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

—Також подалися на заробітки. Десь під Миколаєвом.

—От би побачитись.

—А мені ти не радий, Васильку?

—Що ти, Славко? Я тепер чекатиму суботи, як Бога.

—Ми й по середах збираємось.

—У середу нас мати не пускає, —вихопивсь Володя.

—Ну й парубки! — засміялася Славка.

—Я до тебе прискочу в обід, коли коні перепочиватимуть.

—Важко тобі на водовозці?

—Байдуже. Втягнусь. А ти як?

—Я вже… втяглась.

—Ти давно тут?

—З осені.

Вони знову вийшли чортові в обійми, в сніговий крутіж, добилися до ожереду, насмикали в’язанки, вищі за себе, завдали один одному на плечі. Іти їм тепер було за вітром, він їх підштовхував у в’язанки, як у вітрила, і хлопці, провалюючись у замети, домчали додому одним духом. В’язанки лишили в сінях, щоб не вихолодити ними хату. Світла не світили, навпомацки розібрались, у Василя як на зло забряжчала пряжка на ремені. Полізли на ніч.

—Ви так зраділи з Ярославою, коли побачили одне одного, — зашепотів Володя.

—Я ж у їхніх Ходовичах від голоду спасався цілий рік.

—Та не шепчіться, я не сплю, — озвалась тітка Паша. — Аякже, заснеш, поки ви десь гам тиняєтеся?

— Ми про своє, мамо, шепочемося. Спіть собі.

—Про своє. Парубки-и. Чи вас там хоч не обижали дівки?

—Хай би спробувала яка, — засміявся Володя.

—Ніхто не перестрів із соломою?

—Який би воно біс у таку завірюху валандався?

—Ото я й дивуюсь, що найшлося два дурні, яким чогось на печі не спиться у найбільшу заметіль.

—Хіба тільки нам. Там була повна хата хлопців.

Василько лежав нишком. Прикинувся, що спить. Скоро Володя й мати затихли, а він усе лежав, і сну не було в жодному оці. Панна Єва… Панна Єва… Вона ж йому ще цілий рік снилась, як жива… «Місяцю мій ясний…»

Шелестів і шелестів сніг по склу пічного віконця, і хтось тужно голосив у причілку й у відчаї бився в шибки. І вже як засинав Василь, постала перед ним Славка: струнка, смаглява, з довгою темно-каштановою косою, майже не схожа на ту, яку він знав два роки тому. Зовсім доросла. Як панна Єва…

В обід Василь справді пішов на молочну ферму. Мести нарешті перестало, вітер улігся ще з ночі й розхмарилось. Мороз подужчав і став голубий на вигляд. Та Василь ішов шпарко, і йому було тепло. Ці півкілометра до корівників не зчувся коли й здолав, бо всю дорогу кидалась йому в голову думка: що він скаже першому-ліпшому, хто зустрінеться, чого прийшов. Ет, кому яке діло? Тут Славка… У першому корівнику він застав Валентину й Килину. Вони вже подоїли корів і тепер напували їх. Килина відразу ж і вкрила його мокрим рядном:

—О! Аж ось і наш парубок. Прийшов провідати нас? Молодець.

Василь знітився й хотів уже чкурнути з корівника назад, до своїх коней, та його виручила Валентина:

—Ти Ярославу шукаєш? Вона в середньому корівнику.

—Та я до Володі…

—Давно бачились? На печі вночі розминулись? — засміялася Килина. — Ой, парубче, бережи ноги, у нас тут усі дівки поділені між парубками.

—Ну, що ти, Килино, насідаєш на хлопця? Іди, вона там зараз, — сказала Валентина.

Біля середнього корівника його перехопив Володя:

—Василь? От добре. їдьмо разом на обід.

—Їдь сам. Я задержусь.

Він зайшов у корівник і побачив Павла й Палажку, які разом напували корів, гомоніли, мов пара голубів, і не бачили нічого навколо себе. Славка теж напувала своїх червоних, степових. Стояла спиною до нього в сірій куфайчині, запнута картатим платком, держала в руці порожнє відро, ждала, поки корова доп’є з другого. Василь скрадливо підступивсь до дівчини й узявся за дужку відра.

—Йой! Сергійко?.. — спитала Славка й рвучко повернулась, сяйнула ясними очима, і враз вони стемніли. — Василько?

У голосі дівчини прозвучало здивування.

—Добридень, Славко… — посміхнувсь Василь. — Ось, прийшов, як і казав.

—Ну й добре. А я думала, що то Сергій… Він має звичку отак підійти зненацька й… злякати.

—Давай, поможу, — взяв у неї відро з рук і друге від корови, пішов до чана, набрав води.

—Як гарно, що ми разом, Славко… — сказав він. — Ти рада?

—Ая.

—Я щодня приходитиму. Помагатиму тобі.

—Ти ж сам так тяжко гаруєш біля тієї криниці. Краще б оце перепочив.

Поки корова пила, він дивився на дівчину. Удень вона була ще вродливіша. Смагляві щоки підпалились рум’янцем, чорні очі тепліли, ясніли, золотіли. Це була Славка й наче не Славка. Щось було в ній нове, дуже красиве й… чуже.

—Чого ти так дивишся, Васильку? Не впізнаєш?

—Дивна якась ти. Очі твої, голос твій, а вся ти інша.

—Поганша стала?

—Що ти?.. Ти зараз така, Славко, така…

—Яка ж? — осявала йому душу очима.

—Ти файніша за… панну Єву… — раптом випалив Василь, відчуваючи, як щось зраджує в собі, але не шкодуючи, а навіть радіючи з того.

—Йой! Васи-ильку… Що ти таке говориш?

—Ба-а! Та тут помічники