Олександр Медведєв - Танці утрьох

Кононов, — я з напарником побував у будинку моди і дещо з’ясував.

— Що саме? — Наталя напружилася, немов натягнута струна.

— Що в датському королівстві не так уже й спокійно. Як виявилося, ваша організація займалася темними справами.

— Гм, — Наташа очікувально мовчала.

— Але про них Марина, найімовірніше, не знала. Не знала — до останніх днів свого життя…

— А хто знав?

— Цього я точно сказати не можу. Але, гадаю, Смолич був у курсі.

— Так я й думала, — крижаним тоном сказала Наталя.

— Можна поцікавитись, чому?

— Друга персона фірми не може знати менше за першу. Здебільшого буває навпаки. У нашому випадку так і було.

Наталя відвернулася. Її обличчя спотворювало бажання помсти.

— Це всі новини?

— Загалом…

— Та біс із ними, з цими смоличами і сапегіними.

Кононову на мить здалося, що Наталя досить поінформована. Можливо, навіть краще за нього.

— І справді, — покірно погодився Кононов, якому було зовсім нецікаво, перебуваючи в оточенні красивої дами, говорити про свою роботу.

— У вас чудовий вигляд, вам дуже личать джинси… — Наталя зробила крутий віраж.

— Дякую.

Кононов був утішений. Його розпирала гордість, що йому вдалося змінити імідж. Причім дуже вдало.

— А де Михайло? — поцікавився він ніби між іншим.

— Я навіть уяви не маю, — із тривогою в голосі сказала Наталя. — 3 учорашнього ранку його не бачила. А сьогодні вранці він подзвонив і сказав, щоб я не хвилювалася, що все добре. Але обставини склалися так, що він прийти не зможе.

— І що це за обставини?

— Якби я знала! — Наталя театрально сплеснула руками.

«Вона, напевно, змогла б зіграти Анну Кареніну», — подумав Кононов.

— Сподіваюся, з ним нічого поганого не сталося, — мовила дівчина.

Кононову здалося, що Наталя знає місцезнаходження Осетинського, але чомусь не хоче зізнатися. Отже, вона не була щирою. І, можливо, брехала йому й раніше. Навіщо, з якою метою?

— Ну що ж…

Тієї миті у вікно влетіла пляшка, посипалося скло. Затуркотіли кущі.

Наталя трималася молодцем. Вона підвелася зі свого місця, стиснула кулаки, і з кам’яним обличчям підняла пляшку. «Портвейн 777». Улюблений напій пролетаріату.

Кононов часу не гаяв, схопився і побіг до дверей. Вискочив у двір. Але там було порожньо. Шукати невідомо кого було безглуздо. Кононов роззирнувся. Навколо — лише кущі і дерева. І жодного ліхтаря. Кононов повернувся до кімнати.

— Ну що? — запитала Наталя, розглядаючи пляшку.

Слідчий стояв на порозі з пістолетом у руках.

— Нікого.

— Тоді я змету скло, — спокійно сказала дівчина. — Щоб ніхто не порізався.

Наталя ненадовго сховалася в сусідній кімнаті.

«Хто б це міг бути? — міркував Кононов. — Справжні бандити так не поводяться. Може, просто хтось захотів настрахати дівчину. Скажімо якийсь підпилий місцевий хуліган чи сусід-алкоголік? Треба все розпитати у самої Наталі».

— Хто це, по-вашому, зробив? — запитав Кононов, коли дівчина повернулася.

— Кат його зна! — спокійно відповіла та.

Кононов зазирнув в її очі. Очі крилатої богині Помсти. Очі Немезіди.

— Може, ви когось підозрюєте?

— Може, перейдемо на «ти». О’кей?

Кононову сподобалася пропозиція дівчини, він відчув, що Наталя бажає змінити тему розмови…

— Із задоволенням, Наталю.

У сусідній кімнаті запищав телевізор, нагадуючи опівнічним совам, що час спати. Наталя пішла його виключити.

Як тільки вона вийшла за поріг, ще одне скло посипалося під ударом наступної пляшки, що впала біля ніг Кононова. Наталя з витріщеними від страху очима вбігла на кухню. Біла як смерть.

Кононов підскочив до дверей, повернув замок, але… Але двері і не думали відкриватися, їх підперли з зовнішнього боку чимось важким. Кононов спересердя з усієї сили штовхнув двері плечем. Вони відчинилися. Прямо на порозі лежала колода.

Кононов перечепився і мало не впав. Бігти було безглуздо. Куди? За ким? Стріляти теж. У кого?

Можливо, хтось сидів у засідці, сховавшись за кущі, і спостерігав за Кононовим. Він цього не знав.

«Казна-що! Я не можу вберегти дівчину від вибриків якогось хулігана».

Збентежений, Кононов знову повернувся до Наталі, дівчина змітала осколки скла.

— На жаль, і цього разу мене провели.

Кононов сів на стілець і закурив.

— Допомогти?

Дівчина не відповіла.

— Наталю, мені здається, що тут залишатися нерозумно, — Кононов говорив упевнено і рішуче. Він знав, що тільки так і варто говорити з жінками, коли хочеш схилити їх до своєї точки зору. — 3 метою безпеки пропоную поїхати до мене.

Наталя перестала мести, сіла, поклала руки на коліна, обмірковуючи слова Кононова.