Башлер Жан - Нарис загальної історії

Легітимність ієрократії характеризується трьома формами, які не властиві їй, але які вона визначає по-своєму. Ідеологічна легітимність ґрунтується на уявленнях, які подаються людям для обґрунтування не ролі, а її виконавця. Особа та династія, що претендують на владу, повинні переконати підданих не в тому, що королівству потрібен король, який би ним опікувався — можна постулювати, що це питання було вже давно вирішене, і всі або ті, з ким слід рахуватися, упевнені, що політії потрібен король, як сім’ї — батько, а стаду — пастух, — а в тому, що ця особа і ця династія мають легітимне право на здійснення цієї функції. Християнська історія завжди звертається до Біблії, і цей бік прив’язує її до азійської традиції суверена та династії, обраних якимось божеством або Богом. Ця традиція не йде аж до обожнення царя, за винятком Єгипту. Римський приклад реалістичніший. Незчисленні воєнні перевороти, які позначили собою історію імперії, підсилювали думку, що божим обранцем є той, хто переміг у битві за владу. Обидві концепції можна, на перший погляд, легко узгодити між собою. Досить постулювати, що шлях божого обрання проходить через змагання кількох кандидатів. У первісному світі такий підхід практикували часто. Проте цей аргумент не діє або діє погано проти божественної трансцендентності, про яку твердить Біблія, і ще гірше — проти євангельської проповіді любові. Приклад варварів спрямований у зовсім інший бік. У ньому наголошується на договорі між найпершим та рівними йому, і договір цей укладається на вигоду обом сторонам. Хто буде найпершим? Той, кого призначають рівні йому з огляду на його явні переваги, або той, хто сам пропонує себе і чия кандидатура затверджується рівними? Можливі всілякі варіанти, від невідпорної дії особистої харизми аж до демократичного чи квазідемократичного делегування влади.

Ці три схеми, так-сяк сполучені, аргументовані в більш-менш переконливий спосіб і акцентовані в той чи в той бік, привели до середньовічної концепції двох влад — влади папи та влади імператора, співпраця яких сприяє спільному благу та спасінню. Що має статися за відсутності імператора, бо відсутня й сама імперія? Одним із наслідків, цілком чужим ідеології, є те, що з огляду на неімперіалізацію, князі й королі вже не змагаються між собою за виняткове становище. Відсутність змагання дає кожному шанси довше втриматися на своєму місці. Ці шанси перетворюються на гарантії, коли за середніх віків стихійно помінялася концепція легітимності на користь князів при владі. Зазначена зміна відбулася стихійно, адже ієрократичному режимові потрібне ідеологічне узаконення, а наявна ідеологія настільки добре підходить для цієї мети, що немає сенсу шукати іншу. Вона тим краще влаштовує можновладців, що в ній поєднуються три різні традиції і завжди залишається можливість підкреслювати важливість однієї з них порівняно з іншими.

Отже, політії стають дедалі стабільнішими в своїх межах, а відповідно князі міцно тримаються на своїх місцях. Усередині кожної політії зміцнення королівств призводить до ліквідації всіх конкурентів на користь лише одного. Переможцеві, коли він позбувся внутрішніх конкурентів, немає підстав боятися конкуренції ззовні. Олігополярна гра закликає до оборонної стратегії та сприяє стабільності. Небезпека того, що зникне політія, а разом з нею і правляча династія, дуже мала, якщо вона взагалі існує. Залишається визначити, хто фактично посідає місце. Відповідь лежить у самому запитанні: місце посідають ті, хто його вже обіймав під час консолідації королівств, виринувши переможцями з феодального змагання. Згідно з промовистою формулою Франції, король — це імператор у своєму королівстві. Кожний король є імператором у кожному королівстві й кожен завдячує цією неприступною ідеологічною позицією олігополярності та ліквідації позиції християнського імператора в можливій європейській імперії.

Легітимність монарха має також афективну підвалину. Еліта й народ прив’язуються до наявної династії та платять їй твердою вірністю, не тільки заснованою на ідеологічних аргументах, а й такою, що мобілізує пристрасті, емоції, почуття. Як пояснити ці емоційні узи з огляду на те, що вони є емпіричною даністю? Слушне пояснення виходить безпосередньо з олігополярності та прив’язує афективність до війни. Рух до олігополярності та її утвердження через зміни балансу між олігополюсами призводили — на цілковиту відміну від імперського миру — до частих воєн, перетворивши війну на постійну турботу й основну діяльність. Аристократична еліта дістає свою легітимність і своє виправдання у військовій професії, якщо вона слугує колективному благу. З відновленням і зміцненням королівств спільне благо стає благом політії, до якої належить еліта. Найперший розрахунок цієї військової еліти веде її до думки про об’єднання з легітимним князем цієї політії з тієї очевидної причини, що й він теж опікується спільним благом. З цієї точки зору, на короля дивляться як на командувача військом.

Щодо народу та різночинної еліти, для яких війна не є їхнім призначенням і які ризикують зазвичай постраждати від її негативних проявів, то вони, як і всі люди, прагнуть миру. Вони можуть розраховувати чи сподіватися жити максимально убезпеченими від війни та її наслідків тільки тоді, коли король зберігатиме цілісність політії й уберігатиме її від нападів. Війна та її постійна загроза постають як потужний стимул убачати в суверені захисника й оплот, згуртовуватися навколо нього, щоб максимізувати безпеку. Безпека має глибокий психічний резонанс, адже найперший досвід — це крихкість живого, а другим — неподоланність людських негод. Аналогія з батьком тут виглядає цілком переконливою за умови, що її не вестимуть за межі припущення, що всі вожді в усіх позиціях можуть навіювати відчуття безпеки та діставати з нього міцну емоційну легітимність.

Легітимність короля має також і політичний аспект у тому сенсі, що вона вкорінюється в мету політики, прагнучи означеного цією метою спільного блага. Війна постійно стоїть на порядку денному і мобілізує головні зусилля апарату влади. Але домінантною стратегією є оборона, і це віддаляє війну від боротьби на життя чи на смерть, наближаючи її до ролі знаряддя втримання здобутого. В олігополярному контексті війна стає засобом миру — у сенсі, відмінному від того, який вона здобуває в контексті імперії. У контексті імперії війна веде до результату, коли мир забезпечується внаслідок зникнення воювальників. В олігополярному контексті війна повинна підтримувати маневри, які ведуть до тимчасового балансу, коли воювальники вважають, що в них є гарні підстави більше не воювати... тимчасово. Піддані мають сприймати королівську владу як владу, яка стоїть на службі зовнішньої безпеки й миру.

Існує ще один, більш тонкий, але не менш