Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

«Згоден, Мавко!»

Сплеснула Мавка в долоні, і підбігли до неї дві прекрасні русалки в розкішному зеленому вбранні, принесли їй два невеличких кухлики.

Узяла Мавка ті кухлики, простягла їх Івану:

«У золотому кухлику — жива вода. Вип'є її твоя Олеся — і відступить від неї тяжка хворість, знову розквітне її врода. А в чорному кухлику — мертва вода. Вип'єш її — і загинеш! Закам'яніє твоє серце, погасне твоє кохання, помертвіють твої почуття. Пий мертву воду! Ти ж говорив, що згоден віддати своє життя, лиш би врятувати Олесю. Страшно, лицарю, втрачати життя?»

«Страшно, Мавко, — признався Іван, — молодий я, хочеться мені жити! Але ще більше хочу, щоб жила моя Олеся!»

Підніс Іван до вуст чорний келих і випив з нього воду.

«Спасибі тобі, Мавко, за твою ласку, за твою допомогу! А тепер дозволь мені хутчій повернутися до Олесі, напоїти її живою водою, порятувати від невиліковної рани».

«Зачекай, лицарю, — привітно озвалася Мавка, — скажи мені, чи багато у вашому краї таких лицарів, як ти? Чи багато з них має таке вірне і щире серце?»

«Багато, Мавко, бо люблять наші люди свою землю, і серця їхні живуть цією любов'ю».

«Іди, лицарю, — сказала Мавка, — неси живу воду своїй коханій. Знай, що я й тебе напоїла живою водою. Це тобі нагорода за твою відвагу та вірність. Довго ти будеш молодим та дужим, довго житимеш на білому світі. І всі люди, які живуть у твоєму краї, всі, хто має вірне і щире серце, одержать від мене подарунок. Хай і вони мають живу воду. Дивися, — Мавка показала рукою на чисте джерело, — яка чиста вода нуртує на моїй галявині. Вона піднімається із земних глибин, несучи велику і цілющу силу. Звідси, з моєї галявини, бігтиме за тобою струмок, він притече до твого краю, до твого села. І там струмок розіллється, стане повноводою рікою, чистою і щедрою, як твоє велике, безмірне кохання. Іди, лицарю, віднині перед тобою простелиться рівна й безпечна дорога. Це теж тобі нагорода за вірність і любов до своєї Олесі, до свого краю!»

«Спасибі тобі, Мавко!» — поклонився Іван лісовій красуні.

«Живи, лицарю, щасливо, люби свою землю і передай любов до рідного краю своїм нащадкам. Хай вони бережуть мій дарунок, як свій найцінніший скарб, хай бережуть живу воду так, як ти бережеш свою любов!»

Пішов Іван до свого села, поніс Олесі живу воду. А за ним біг чистий, прозорий струмок, котився слідом, як прип'ятий. Він розливався, ширшав, глибшав, і врешті перетворився на широку, повноводну річку, яку люди за те, що вона, як прип'ята, прибігла за Іваном-богатирем, назвали Прип'яттю. Напоїла річка живою водою навколишні землі, зазеленіли на ній бори й діброви, заколосилися поля багатим врожаєм. Отак і з'явилася на нашій землі голуба Прип'ять.

Юрко нахилився, зачерпнув жменею воду, сказав:

— Оце і є, Лесю, жива вода, Мавчин подарунок!

— А що ж було далі з Олесею та Іваном? — як заворожена запитала дівчина.

— У казках завжди щасливий кінець, — пояснив Юрко. — Прийшов Іван додому, напоїв Олесю цілющою водою, відступила від дівчини хворість. Зіграли молодята весілля і жили вони довго-довго, мали багато синів, дочок, внуків та правнуків — і всі вони берегли в своєму серці любов до рідної землі, до оцього зеленого краю, до чистої і ніжної синьоокої Прип'яті. І всі вони боронили і боронять сьогодні свою землю, не шкодуючи власного життя.

— Гарна твоя казка, — зворушено мовила Леся, — така гарна, що й сказати важко, наскільки вона гарна. А може, це не казка, а бувальщина, бо дуже вже багато в ній щирої правди. — Дівчина довірливо поглянула на Юрка, запитала:

— Хіба не так? Справді, що є найцінніше в людини — життя і любов. Адже життя стає мертвим без любові, без вірності. Тільки велика любов здатна дати людині силу для подвигу! Так часто говорив мій тато. А хіба може бути любов без вірності? Багато чого мені розповіла твоя казка.

— Що ж вона розповіла тобі? — запитав хлопець.

— А хоча б те, — довірливо всміхнулася Леся, — що такі люди, як ти, Юрку, зуміють бути вірними до кінця своєму краєві, своїй Батьківщині.

Розділ двадцять другий

АГЕНТ 18-20

Бабка Соломониха, в якої лишився врятований полонений, попросила Марію Федорівну позичити хоч трохи борошна, бо в неї геть усе забрали німці. Мати насипала торбину борошна і сказала Юрку, щоб відніс його Соломонисі.

По селу вже заговорили, що Берегові сховали від партизан коменданта, гітлерівського полковника, старосту й начальника поліції, і тепер мають одержати від німців велику нагороду. Біля колодязя стояв гурт молодиць, вони про щось жваво перемовлялися. Та побачивши Юрка, замовкли і проводили його неприязними настороженими поглядами.

Бабка Соломониха саме збирала пізню малину, побачивши Юрка з борошном, зраділа:

— Тепер я йому вареників зварю з малиною! І локшини накришу, хай їсть та поправляється! Ослаб він дуже, ніяк не може на ноги звестися.

Юрко оглянув хату, хотів побачити врятованого полоненого. Бабуся помітила його погляд, пояснила:

— У хатині він. Поліцаї так і нишпорять по хатах. І сьогодні заходили, питали горілки. А де в мене та горілка візьметься? Боюся, щоб до мого постояльця не пристали… От і поклала його в хатині. Хочеш, сину, то провідай його, перемовся словом.

Юрко зайшов у хатину. На сіні, засланому червоною рядниною, лежав поранений. Біля нього стояла чашка з вишневим компотом, поряд миска з жовтими грушами. Полонений побачив Юрка, впізнав, посміхнувся:

— Здрастуй, синку! Спасибі, що прийшов провідати. А я все ще лежу та б'ю байдики. Люди воюють, а я вийшов із строю. Як там на фронті? Стоїть Київ? А Москва?

— Не взяли німці Києва, — відповів Юрко, — тривають запеклі бої на підступах до міста. Тяжкі бої йдуть під Смоленськом, а більше нічого не відомо. Як ви себе почуваєте? Може, лікаря покликати?

— Лікаря? — перепитав полонений. — Ні, не треба. Рана почала гоїтися, а сили все одно мало. Дуже охляв від голоду, били мене люто! Та хіба тільки мене… Хутчій би звестися на ноги…

— А ви звідки, мабуть, здалеку?

— З Вірменії я, хлопчику, чув про таке місто Єреван?

— Чув, столиця Вірменії.

— Артилерист я, старший лейтенант Степан Ованесян, наша батарея за Прип'яттю стояла в Стрілецькому лісі. А як тебе звати?

— Юрком.

— Отам мене, Юрку, й поранило. Прочумався, а кругом — фашисти. Схопили й потягли за колючий дріт. А далеко від вас Стрілецький ліс?

— Кілометрів п'ять від села, — пояснив Юрко, — до нього на човні краще добиратися. Там повно грибів.