Філіп Пулман - Магічний ніж

він знав, що цього не буде. Десь у душі він і досі залишився маленьким хлопчиком, і ця його частина заплакала, але інша, доросліша, зробила так, щоб ніхто цього не помітив, бо йому не хотілося будити Ліру.

Проте йому все ще не спалося, більше того, він відчув, що в жодному разі не засне, що б він не робив. Отже, хлопець розпрямив затерплі кінцівки й тихо підвівся. Здригнувшись від нічної прохолоди, він перевірив, чи на місці ніж, і вирішив піти вище в гори — заспокоїти свій збуджений організм.

За спиною Віла підвів голову деймон-малинівка відьми-вартової, і відьма, помітивши, що він пробирається між скель, узяла свою соснову гілку та тихо злетіла в повітря — не для того, щоб турбувати його, а щоб переконатися, що йому нічого не загрожуватиме.

Хлопець цього не помітив. Він відчував таку гостру потребу рухатися без зупинки, що вже майже не помічав болю в руці. Він почував, що має йти вперед всю ніч, весь день, всю решту свого життя — лише так можна було вгамувати жар, який вирував у нього біля серця. І природа наче співчувала йому — здійнявся сильний вітер. У цій пустелі не було навіть листя, але вітер штовхав його у груди та розвіював його волосся; і всередині нього, і зовні вирував ураган.

Він ліз дедалі вище й вище, навіть не думаючи про те, як він зможе відшукати шлях назад, до Ліри, і нарешті досяг невеличкого плато майже на вершині світу — принаймні так йому здалося. Всюди, де він тільки міг бачити, гори були нижчими від тієї, на якій він перебував. У сліпучому світлі місяця все навколо було забарвлене у два кольори: абсолютно чорний та мертвотно-білий. Кожна поверхня була голою, а кожен край — нерівним та зазубреним.

Мабуть, шалений вітер нагнав хмари — місяць раптом сховався, і вся місцевість занурилася в темряву. Вочевидь, хмари були надзвичайно щільними, бо крізь них не проходив жоден відблиск місячного сяйва. Менш ніж за хвилину Віл опинився в абсолютній темряві.

І тут він відчув, як щось схопило його за праву руку.

Від несподіванки хлопець закричав та смикнувся, але хватка нападника виявилася надзвичайно чіпкою. А Віла охопила нестямна лють — він відчув, що знаходиться на краю всього на світі, зосібна на краю свого життя, і знав, що битиметься доти, доки не впаде без сил.

Отже, він зігнувся, вдарив по темряві ногою і знову спробував вирватися, але рука, що тримала його, не піддалася. А позаяк його схопили за праву руку, він не міг узяти ніж. Він спробував зробити це лівою рукою, однак вона так боліла та розпухла, що хлопець не зміг схопитися за рукоятку: він мав битися однією неозброєною пораненою рукою проти дорослої людини.

Він упився в руку, що тримала його за передпліччя, зубами, але єдиною реакцією невідомого був удар по потилиці, від якого в голові хлопця запаморочилося. Проте він знов і знову бив нападника ногою, і деякі з його ударів досягли мети, а деякі — ні. Весь цей час він виривався, смикався, викручувався, штовхався, але хватка пальців на його передпліччі не слабшала.

Він наче крізь туман почув своє свистяче дихання і таке саме ускладнене дихання та ледь чутні стогони нападника. Потім сталося так, що його нога опинилася за ногою незнайомця, і хлопець штовхнув його у груди. Людина важко впала, потягнувши за собою Віла, але її хватка ні на мить не послабла, і Віл, борсаючись на кам'янистій землі, мов вуж на сковорідці, відчув, як його серце стиснула кістлява рука страху — незнайомець не відпустить його, що б він не робив, і навіть якщо він вб'є нападника, його все одно міцно триматиме труп.

Віл не зміг стримати ридань, крім того, він починав слабнути, і хоча він ні на мить не припиняв хвицатися, вириватися та бити незнайомця колінами й головою, він знав, що його м'язи незабаром його зрадять. Але тут хлопець помітив, що чоловік лежить нерухомо, хоча його рука, як і раніше, міцно тримає його передпліччя. Його супротивник лежав, дозволивши Вілові стукати його ногами й головою, і коли той це побачив, його вмить залишили останні сили, і він безпомічно впав на землю поруч із незнайомцем, відчуваючи, що кожен нерв його тіла дзвенить, пульсує та тремтить.

Віл важко став на коліна, вдивився у глибоку темінь і побачив за спиною чоловіка якусь білу пляму. Це були білі груди та голова великого птаха, деймона-яструба, котрий лежав нерухомо. Віл спробував вирватися, і його слабке зусилля викликало в незнайомця реакцію у відповідь. Ні, хватка його пальців не послабшала, але він почав ворушитися: він обмацував праву долоню Віла своєю вільною рукою. Волосся хлопця стало сторчма.

І тут чоловік сказав:

— Дай мені другу руку.

— Обережніше, — промовив Віл.

Вільна рука незнайомця пробігла по його лівій руці, кінчики пальців обережно торкнулися зап'ястя та напухлої долоні, а потім майже невідчутно торкнулися обрубків двох відрізаних пальців.

Його друга рука відразу випустила хлопця, і він підвівся.

— Ніж у тебе, — сказав він. — Ти хранитель магічного ножа.

Голос чоловіка був грубим, звучним, але майже бездиханним, і Віл зрозумів, що він дуже страждає від болю. Чи це він поранив у темряві свого невідомого супротивника?

Украй виснажений, хлопець лежав на каменях. Він бачив лише силует чоловіка, котрий схилився над ним, але його обличчя не було видно. Незнайомець простяг руку кудись у темряву, і за декілька секунд на його поранену руку, починаючи з обрубків пальців, зійшла чудова заспокійлива прохолода — чоловік втирав у його шкіру якусь мазь.

— Що ти робиш? — спитав Віл.

— Лікую твою рану. Не рухайся.

— Але хто ти?

— Я єдина людина, котра знає призначення цього ножа. Витягни руку та не ворушись.

Вітер набув небувалої сили, і в обличчя хлопцю вдарили перші краплі дощу. Він сильно тремтів, але здоровою рукою підпер хвору, а чоловік тим часом наніс на рану ще більше мазі та туго замотав долоню смужкою полотна.

Переконавшись, що пов'язка накладена як слід, незнайомець відповз убік та ліг на спину. Віл, і досі приголомшений невимовно приємним прохолодним онімінням в руці, сів та подивився на нього, але темрява не дозволяла побачити хоч що. Він простяг праву руку та відчув, що торкається грудей чоловіка, в яких, мов пташка об прути клітки, билося серце.

— Так, — хрипко промовив незнайомець, — спробуй вилікувати його.

— Ви хворі?

— Невдовзі мені буде краще. Ніж у тебе, так?

— Так.

— А ти знаєш,