Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

class="p1">– Та я це зрозумів, – незадоволено пробубонів Винничук. – Тільки куди його подіти?

– Додому відправити, – запропонував Алік. – До моря! Він же море в собі тепер носить і може в цьому своєму морі половину Львова втопити! Розумієш?

Юрко Винничук простягнув над столом руку і почав торсати бомжа, що задрімав, за плече.

– Що тут, хто? – буркнув той, перш ніж розплющив очі.

– А в тебе в Одесі квартира є? – запитав Винничук, нахилившись до колишнього моряка.

– Так, на Котовського, біля моря…

– А чого ж ти тут ходиш? – запитав Винничук суворо.

– Так там дружина…

– А вона що, тебе не пустить?

– Пустить, напевно… Але не в такому вигляді… Та й грошей у мене на дорогу немає…

– Гроші ми тобі знайдемо, – знову заговорив капітан Рябцев, який відпочив од нападу кашлю. – Тільки де такий потяг узяти, щоб тебе до моря довіз? Може, якийсь товарняк?!

– Чому товарняк? – Винничук здивовано – якщо не сказати обурено, – подивився на Рябцева.

– По-перше, – Рябцев силувано посміхнувся, – ваш друг смердить. І одяг його смердить. Крім того, через його вібрації іншим пасажирам може стати дуже кепсько. Я вже не кажу про провідників!

Юрко Винничук замислився. Алік дивився на свого приятеля-письменника і теж думав, теж шукав вихід із цієї ситуації. І знайшов його раніше за інших.

– Я знаю, де його помити й переодягнути! – радісно сказав він. – Я там сам мився! У Винниках!

Юрко Винничук злякано подивився на свого довговолосого товариша.

– Ти, сподіваюся, не мій будинок маєш на увазі? – запитав він.

– Ні, там є притулок для безхатьків. «Оселя». А поряд у них склад із одягом, пральня і душова з гарячою водою. Там його швидко відмиють і новий одяг підберуть.

– Я переодягатися в цивільне не буду! – твердо заявив бомж. – Ось тільки так, як є! – І він погладив рукою свій чорний бушлат.

– А на чому його у Винники відвезти? – запитав Ряб-цев. – Тверезий водій його не довезе, а п'яному за кермом небезпечно!

– У мене є знайомий таксист, який завжди п'яний за кермом, – сказав спокійно Юрко Винничук. – Можу подзвонити й викликати!

– Викликай! – погодився з пропозицією Рябцев.

Розділ 52

Пізно вночі срібляста «Волга», чи то прикрашена, чи то для безпеки обладнана гнутими хромованими трубами з усіх боків, забрала всіх чотирьох від двору будинку номер тридцять дев'ять по проспекту Чорновола. Водій Ваня, знайомий Юрка Винничука, приїхавши, привітався тільки з ним, а інших обвів байдужим поглядом і тільки жестом руки дав зрозуміти, що пропонує їм сісти в машину.

Алік усівся спереду, а Юрко, Рябцев і бомж-моряк влаштувалися ззаду, при цьому моряка посадили посередині, мовби він міг захотіти на ходу вистрибнути.

Хвилин через п'ять дороги водій Ваня, здоровий і міцний чолов'яга років п'ятдесяти, кинув злегка стурбований погляд назад.

– Щось у мене від вас голова болить! – сказав він незадоволено.

– Так ми ж мовчимо! – здивувався Винничук.

– Може, тому, – вже не обертаючись мовив водій. – Краще вже говоріть про що-небудь. Тільки тихо!

– А може, ми тобі краще скляночку горілки наллємо? – запропонував Винничук.

– Ти що, я ж за кермом! – обурився водій Ваня.

– Але перед тим, як за кермо сідати, ти ж випив? – миролюбно засперечався Юрко Винничук.

– Так, випив. Але то було перед тим, як за кермо сідати. А за кермом я не п'ю!

– Гаразд, – видихнув Винничук. – Тоді доведеться розмовляти.

Він подивився на похмурого моряка, який напівдрімав, потім перевів погляд далі, на Рябцева. Особливого бажання говорити з колишнім капітаном КДБ у нього не було, але з моряком розмови в будь-якому разі не вийде. Так він подумав. А якщо говорити з Аліком, що сидить попереду, то не вийде тихої розмови.

– Товаришу капітан, а як ви зрозуміли, що прадавнє Карпатське море до аномалій ніякого відношення не має? – не без єхидства в голосі запитав він Рябцева.

– Це не я зрозумів, – спокійно відповів колишній капітан. – Це Алік! Я завжди говорив, що він далеко піде. Він, щоправда, нікуди не пішов. Зате залишився собою і залишився таким самим кмітливим, яким був.

– А ви з ним, бува, в радянські часи разом горілки не пили? – знову не зміг утриматися Винничук від колючості.

– У старі радянські часи він пив портвейн, а я коньяк, тож ми з ним перетиналися тільки по моїй службі.

– Коньяк пити не можна, це цілковита гидота, – пробурчав раптом моряк.

– Юрку, кінчай ти його зачіпати, – обернувся до Винничука Алік. – Що він тобі поганого зробив?

Винничук зітхнув, зняв із носа окуляри, протер їх витягнутою з кишені куртки носовою хусточкою і знову надів.

– Щось у мене серце закололо, – поскаржився водій Ваня.

– Це вже серйозно, – Алік обернувся назад, тільки цього разу погляд його зупинився на Рябцеві. – Налийте всім по стаканчику, а то біс його знає, чим наша поїздка закінчиться!

Першим стаканчик горілки випив водій Ваня. Він навіть машину для цього не зупинив. Тільки швидкість скинув, потім одним ковтком спустошив одноразовий стаканчик і віддав його Аліку, сам же знову поклав праву руку на кермо. Другим випив свою дозу «анестезії» Алік, морякові налили насамкінець.

Залишилося праворуч і позаду озеро, і хвилин через п'ять водій знову знизив швидкість, з'їхавши на звивистий спуск до Винників. Уже біля готелю «Святослав» він натиснув на гальмо і обернувся до Юрка.

– Куди далі? До тебе?

Обличчя Юрка виявило метушливий рух думки. Через кілька секунд він заперечливо хитнув головою.

– До мене не можна!

– А куди? – наполягав на конкретній відповіді водій Ваня.

– Котра година? – поцікавився сонним голосом Рябцев.

– Пів на четверту, – відповів водій.

Юрко Винничук тяжко зітхнув.

– У мене дитина маленька, і дружина… І собака у дворі. Він обов'язково загавкає й усіх розбудить… Ні. До мене точно не можна.

– Та ми б унизу або на кухні посиділи, – прохально мовив Алік, якого вже з новою силою хилило у п'яний сон, а п'яний сон відрізняється від тверезого тим, що він не вибирає місце сну для сонного, а може його повалити в будь-якому закуті, хоч на клумбі, хоч на асфальті.

– Ні, – вже твердіше мовив Юрко.

Тепер тяжко зітхнув Алік.

– А ви біля військового містечка можете посидіти! Там і столик є, і лавки. Та й на вулиці сьогодні не холодно! – запропонував водій.

– Так, там нормально, – пожвавився Винничук. – І народ там живе смирний, протестувати й міліцію викликати не буде!

Водій сприйняв ці слова як сигнал до дії, і машина знову рушила з місця.

Дуже скоро вона зупинилася на лісистому пагорбку, де асфальт перетворювався на ґрунтову лісову дорогу. Праворуч і ліворуч стояли декілька двоповерхових будинків,