Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

я знайшов, не виправдали моїх надій: вони були крижані. Але в маленькій ванній кімнаті, розташованій, як я припускав, просто над нагрівачем, уже жевріло ледь відчутне тепло. Я став навколішки й радісно зрозумів, що кахлі на підлозі теплуваті. У такій позі мене й знайшла Беа — я плазував по підлозі з дурнуватою посмішкою й мацав, як ідіот, кахлі.

Коли я подумки повертаюся назад і намагаюся відтворити події того вечора в особняку Алдаїв; мені спадає на думку єдине виправдання моїй поведінці: коли тобі вісімнадцять і тобі не вистачає ані вправності, ані досвіду, й стара ванна кімната може здатися раєм. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб переконати Беа взяти ковдри з вітальні та зачинитися у ванній лише з двома свічками та якимось сантехнічним приладдям, що радше нагадувало музейні раритети. Мій головний аргумент — кліматичний — швидко переконав Беа. Спершу вона вжахнулася — адже мій божевільний винахід міг спалити будинок! — але тепло, що йшло від кахельної підлоги, свідчило на мою користь.

Пам’ятаю, як у червоному світлі свічок я роздягав її тремтячими руками; вона посміхалася, її очі шукали моїх очей.

Пам’ятаю, як вона сиділа, спершись на двері, її руки безсило звисали, долоні відкривалися мені назустріч.

Пам’ятаю, як гордовито вона тримала обличчя, коли я пестив її шию кінчиками пальців.

Пам’ятаю, як вона взяла мої руки й поклала їх собі на груди; як її повіки й вуста затріпотіли, коли я взяв її соски між пальцями й стиснув їх; як вона ковзнула на підлогу, коли я досліджував губами її живіт; як розсувалися її стегна, приймаючи мене...

— Ти колись робив це раніше, Даніелю?

— У мріях.

— Я серйозно.

— Ні. А ти?

— Ні. Навіть із Кларою Барсело?

Я засміявся. Мабуть, із себе самого.

— Що тобі відомо про Клару Барсело?

— Нічого.

— А мені ще менше, — зізнався я.

— Я тобі не вірю.

Я нахилився над нею й подивився в очі.

— Я ніколи ні з ким цього не робив.

Беа посміхнулася. Моя рука опинилася між її стегон. Я кинувся на неї, шукаючи її вуст так спрагло, наче зненацька відкрив, що канібалізм — найвище втілення мудрості.

— Даніелю? — покликала Беа тихенько.

— Що? — спитав я.

Відповіді так і не було.

Стовп холодного повітря просвистів під дверима, і в цю нескінченну мить — перш ніж вітер задув свічки — наші очі зустрілися, й ми відчули, що казку пристрасного моменту зруйновано. Секунди нам вистачило, щоб зрозуміти: з того боку дверей хтось був. Я побачив жах на обличчі Беа, а за мить нас накрила темрява.

Жорстоко гримнули двері. Немов у них грюкнув сталевий п’ястук, майже зриваючи їх із завіс.

Я відчув, як Беа здригнулася в темряві, й обійняв її. Ми пересунулися в інший бік кімнати, й тут іще один удар зі страшенною силою влучив у двері, відкидаючи їх до стіни. Беа скрикнула та сховалася за мною. Блакитний туман заповзав з коридору; від задутих свічок зміївся дим. Одвірки відкидали тіні, схожі на стилети, й мені здалося що я бачу незграбну фігуру на краю темряви.

Я з острахом вдивлявся в коридор, сподіваючись, що то якийсь жебрак наважився вдертися в зруйнований особняк, шукаючи притулку в цей паскудний вечір. Але бачив я, як і раніше, тільки смужки блакитного повітря, яке наче сочилось крізь вікна.

Беа, зіщулившись у куточку, тремтячими губами прошепотіла моє ім’я.

— Там нікого немає, — сказав я. — Певно, то був порив вітру.

— Вітер не стукає у двері, Даніелю. Ходімо звідси.

Я повернувся до кімнати й зібрав наші речі.

— Ось, одягайся. Ходімо надвір, подивимося.

— Краще зовсім піти звідси.

— Так, зараз. Я лише перевірю одну річ.

Ми похапцем одяглися в темряві; від нашого дихання в повітря здіймалися хмаринки пари. Я взяв з підлоги одну зі свічок і знов її запалив. Холодний протяг гуляв будинком, немов хтось порозчиняв усі вікна та двері.

— Бачиш? Це вітер.

Беа похитала головою, але нічого не відповіла.

Ми пішли назад до вітальні, тримаючи руки над полум’ям свічки. Беа, затамувавши подих, ішла просто за мною.

— Що ти шукаєш, Даніелю?

— Зажди хвилинку.

— Ні, ходімо звідси. Просто зараз.

— Гаразд.

Ми попрямували до виходу, і саме тоді я помітив, що...

Великі різьблені двері в кінці коридору, які я марно намагався відкрити, були прочинені.

— Що сталося? — спитала Беа.

— Зачекай тут.

— Даніелю, будь ласка...

Я пішов коридором, тримаючи свічку, що мерехтіла під поривами холодного вітру. Беа зітхнула й неохоче пішла за мною.

Я зупинився перед дверима. Мармурові сходи, що вели вниз, ледь виднілися у темряві. Я почав спускатися.

Вражена, Беа стояла біля входу, тримаючи свічку.

— Будь ласка, Даніелю. Ходімо звідси негайно...

Та я спускався — крок за кроком, аж до останньої сходинки.

Таємнича атмосфера, яку підсилювало мерехтіння свічки позаду, здавалося, зникла, коли я побачив прямокутну кімнату з голими кам’яними стінами, вкритими розп’яттями. Від крижаного холоду мені перехопило подих. Переді мною лежала мармурова плита. Зверху я побачив два білих предмети; вони були різні за розміром, але тим не менш чимось схожі. Від них блимання свічки відбивалося яскравіше, ніж від решти речей у кімнаті, й я здогадався, що вони зроблені з дерева й вкриті лаком.

Я зробив іще кілька кроків уперед і лише тоді збагнув. Це були дві білі труни. Одна з них — найбільше шістдесят сантиметрів завдовжки. Я здригнувся. То був дитячий саркофаг. Я опинився у склепі.

Сам не усвідомлюючи, що роблю, я наблизився до мармурової плити, простягнув руку й торкнувся її; потім поклав руку на одну з трун, на більшу. Повільно, майже у трансі, я змахнув пил з її віка. У тьмяному червонавому світлі свічки відкрився напис.

+

ПЕНЕЛОПА АЛДАЯ

1902-1919

Я завмер. Хтось або щось рухалося в темряві.

Я відчув холодний вітер на спині й лише тоді відступив на кілька кроків.

— Забирайся звідси, — прошепотів голос із темряви.

Я відразу впізнав його. Лаїн Куберт. Голос диявола.

Я здерся по сходах і, як тільки дістався верху, схопив Беа за руку та якнайшвидше потягнув до виходу. Ми загубили свічку й бігли наосліп. Беа була налякана, не в змозі зрозуміти мою раптову тривогу. Вона нічого не бачила. Нічого не чула. Я не став зупинятися, щоб усе їй пояснити. Щомиті я очікував, що хтось вистрибне з темряви й