Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Я люблю життя. Дуже люблю, — важко ковтнув слину, — в усіх його проявах. Люблю грати у крикет, трахати свою молоду дружину, бавитися з дітьми, у мене їх четверо. Люблю свій бізнес. Виходити яхтою в океан, спускатися на дно і розглядати там коралові рифи й екзотичних риб. Я все це дуже люблю, Якиме. — Сенкергоф заплющив очі, тихо посапуючи. — Але це життя закінчилось того вечора, коли на трасі на зустрічну смугу вилетів білий мікроавтобус і зім'яв на млинець мій форд. Я тепер думаю: що для мене було б краще — умерти тоді чи значно пізніше? І я кажу собі: тоді було б краще. Лікарю, візьми мене за руку. — Яким торкнувся пальцями його жовтої кістлявої руки. — Ти відчуваєш, яка вона слаба? Відчуваєш. Я все життя ненавидів слабких і переможених. Розумієш? Я не зможу жити так, і я не хочу так жити. І, хоча евтаназія в нас дозволена законом, я маю інший план, — розплющив очі, його голос ослабнув, і Якимові доводилося напружуватися, щоб почути його слова. — Мій бізнес вартує вісімсот мільйонів, усі ці кошти я заповів своїм дітям. Коли вони стануть півнолітніми, гроші розподілять між ними порівну. Їхня мама, і я це добре знаю, одразу після моєї смерті знайде собі молодого хлопця, і в неї вже є такий, серфер. Геть безголовий тип із великим членом і добре підвішеним язиком, красою його також природа не образила. Так от, мої діти підуть світом, а вона з цим придурком просиратиме моє добро на всіх відомих пляжах світу, де я сам часто любив бувати. У Бусіосі, на Сен-Барті, в Сен-Тропе, Пор-то-Черво, на Мауї чи в Пунта-дель-Есте. Якиме, тобі про щось говорять ці назви? — Його губи спробували зобразити посмішку. — Ні? Це прекрасні місця, і з кожним із них мене пов'язують прекрасні спогади. Та це в минулому, — посмішка зникла так само раптово, як і з'явилася. — Так не буде. Якщо я погоджуся піти з життя добровільно, вона змусить мене переписати заповіт. Я знаю. Якщо ж я помру раптово, все, що я заробив, одержать мої діти. Так от, Якиме, — зазирнув йому в очі, і лікар відчув, як почастішав його пульс, — ти допоможеш мені померти раптово. І за це я заплачу тобі один мільйон американських доларів. Я випишу тобі чек, і ти зможеш зняти готівку в будь-якому банку. Ти згоден?

— Знаєте, — Яким довго дивився хворому в очі й урешті зрозумів, що іншого виходу в бідолаги немає, — я сам батько і добре знаю, що таке діти. Ви не хочете жити, і я не можу тут нічим зарадити. Я зроблю все. Ви помрете від серцевого нападу, і жоден лікар світу не дізнається, від чого ви померли насправді. Завтра о шостій вечора я зроблю все.

— Зачекайте, Якиме, — шукав очима свій піджак, — он він, у шафі, дістаньте з внутрішньої кишені чекову книжку. — Яким порився в кишені.

— Тримайте.

— Візьми мою руку до своєї, я не можу сам написати, допоможи мені. — Яким вклав ручку в пальці Сенкергофу, міцно стиснув у своїй його руку. — Ми разом виведемо мій підпис. — Чи то Яким сильно притиснув ручку до чека, чи просто ковзнула рука, та тільки, коли Дольф уписав необхідну суму й виводив підпис, стержень розірвав папір. — От дідько! Візьми зіжмакай та кинь у смітник, — Яким висунув ногою з-під ліжка відро і зробив так, як звелів Сенкергоф. Друга спроба виявилася вдалою, Яким заховав чек у портмоне і, потиснувши ледь теплу руку хворого, вийшов із палати.

Була вже п'ята година, а о шостій мала прийти медсестра Моровіц, аби прибрати в палаті. Сьогодні була її зміна. І вона завжди прибирала в Сенкергофа, хоча це мали б робити прибиральниці, яких, згідно зі штатним розкладом, було в лікарні чимало.

Наступного дня Дольф Сенкергоф устав рано. Попросив на сніданок яєчню з беконом, капучино з льодом і тирамісу. Сніданок подали о дев'ятій. Поївши, пацієнт сказав, що хоче побачити дітей. Джордж, Еван, Марія та Ульф прийшли до батька вже по обіді. Вони сіли напроти ліжка й довго дивилися в його сіро-блакитні очі, допоки той не розплакався і не сказав кожному з них підійти до нього. Містер Сенкергоф брав до своєї руку кожного з них, ледь-ледь стискав, так сильно, як тільки дозволяв йому його фізичний стан, потім просив нахилитися та цілував у чоло. Коли Марія відчула на чолі дотик пересохлих батькових уст, вона підвелася, підійшла до братів і, помахавши татові рукою, вийшла з палати. Джордж, Еван та Ульф пішли слідом, сказавши батькові на прощання «скоро побачимось» і «тримайся». Він спробував усміхнутися і ще довго дивився в стелю, а потім заплющив очі й уявляв собі їхні милі, рідні обличчя. Близько п'ятої він випив чаю і попросив, щоб йому прочитали ранкову газету. «У світі нічого не змінилося, — сказав він собі, почувши останні новини, — і навряд чи щось зміниться найближчим часом». О шостій двері відчинилися, і до палати ввійшов Яким Герцель. Дольф чекав на нього. Чекав із нетерпінням і не міг сказати напевно, чи зрадів він його приходу, чи злякався, як лякаються люди, коли смерть стає на порозі.

— Містере Сенкергоф, ви готові?

— Ні, я не готовий, але не маю іншого виходу, я хочу померти. І знаєте що, — Яким сів на край ліжка й дістав із кишені ампулу, — я думаю, що до цього ніколи не будеш готовий, це просто стається, і все.

— Я зняв гроші, дякую. У мене з цим не виникло жодних проблем, — налив у склянку води й додав туди кілька крапель з ампули, розбовтав.

— Ти так спокійно це робиш, — скосив очі на склянку. — Ти звик?

— До чого?

— До смерті.

— Ні. Просто я роблю те, що маю робити. Все, — подивився на годинник, — пийте, — підніс склянку до уст Сенкергофа, узяв його за потилицю і підняв голову над подушкою, злегка притримуючи її, влив суміш йому в рот.

— Кінець, — Дольф витягнув руки вздовж тіла й заплющив очі. — Коли будеш виходити, вимкни світло. І ще, — Яким підійшов до вимикача, — коли я помру?

— Три хвилини. Вам зараз дуже захочеться спати, і, засинаючи, ви непомітно й безболісно перейдете в інший світ. — Світло згасло, і Яким Герцель вийшов у коридор.

За годину про те, що Дольф Сенкергоф помер, уже знала вся лікарня. Причиною смерті назвали серцеву недостатність. А вже наступного дня Яким знайшов у себе на столі записку.

Записка

«Я