Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

EASA візьметься розгойдувати свій маховик, зупинити його буде напрочуд важко. Після цього ДП «Аронову» можна забути про французький ринок назавжди.

Діана перевела погляд на келих із гарячим вином і спеціями:

— Ми ще нічого не знаємо напевно. Можливо, винні пілоти, хтозна… Треба почекати результатів розшифрування розмов у кабіні від Дениса. А ще краще — почути, що скаже Радислав Ротко.

— Так, поговорити з пілотом нам геть не завадило б, — зітхнув Марсель.

Українка несподівано звела голову і посміхнулась:

— Можна я дещо запитаю, тільки ти не смійся, якщо це видасться тобі кумедним.

— Запитуй, — сяйнув рівними зубами Марсель. — Обіцяю, що не реготатиму.

— Коли начальник наземних служб… як його?

— Робер Паск’єр.

— Так… коли під час суперечки Робер Паск’єр сказав, що Пеллерін половину життя обстрілював літаки мертвими курками, то що це було?

Посмішка Марселя поширшала, він мусив затулити рота долонею, щоб не розсміятися.

— Я ж просила! — вдавано обурилась Діана.

— Я не з тебе сміюсь!

— А з кого? — насупилась вона.

— Насправді цю історію у Франції знають усі, хто має стосунок до авіації. За освітою Жерар Пеллерін — інженер-авіаконструктор, його вчили будувати літаки, проте після випуску з університету він майже півтора року не міг улаштуватись на роботу. Зрештою знайшов роботу аж у «Bombardier», але не в Канаді, а в містечку Вічіта, що в штаті Канзас, США. Там випускають «LearJet 60XS», суперсучасні та супердорогі літаки бізнес-класу. В обов’язки Жерара входило перевіряти на міцність лобове скло «LearJet’ів», — розповідаючи, Марсель не припиняв посміхатися. — Розумієш, приватні літаки дуже часто зазнають ушкоджень через зіткнення з пернатими. Для великого пасажирського лайнера це не так небезпечно, зате при зіткненні з маленьким business jet’ом достатньо великий птах може проломити наскрізь скло кабіни пілотів, тяжко контузити чи навіть убити пілота і таким чином спричинити катастрофу.

Спостерігаючи за Марселем, Діана підчепила його посмішку.

— Я серйозно! — кепкуючи, вигукнув француз. — Не віриш — подивись в Інтернеті фотографії продірявлених кабін із розмазаними по салону пір’ям і курячим м’ясом. Їх наче гарматними ядрами бомбардували!

— І що робив Жерар?

— Зі спеціального пневматичного пристрою обстрілював кабіни ще не готових літаків курками, гусками та індичками, перевіряючи, чи витримає лобове скло, чи не полопає внаслідок зіткнення з птахом на крейсерській швидкості.

Марсель Лакруа хотів ще щось додати, але слова потонули в реготі, що вальнув із його рота. Здоровань реготав до сліз, стрясаючись усім тілом, хапаючись то за груди, то за боки, і кумедно метеляючи головою. Діана вдруге бачила і чула, як Лакруа сміється. Вона пирснула і, прикривши обличчя долонями, також загиготіла — не так з того, що розказав Марсель, як із нього самого. Сміх робив його якимось беззахисним, простішим і… наче трохи ближчим.

— Ти уявляєш? — дебелий француз розтирав пальцями сльози. — Інженер з вищою освітою, який мав би проектувати новітні «Airbus’и», займається тим, що цілий день, з ранку до вечора, смалить по кабінах чотиримісних «LearJet’ів» дохлими курками! Га-га-га!

Уявивши, як високий самозакоханий Жерар Пеллерін стоїть біля товстенного жерла, з якого от-от задницею уперед вилетить общипана гуска, Діана зареготала по-справжньому.

— Ха-ха-ха-ха-ха-а! Ти серйозно?

— Та-а-а-к!!

— А я думала, що це такий специфічний авіаційний жарт у Франції.

— Років через сім він звільнився, але за той час технології так сильно рвонули вперед, що його ніхто не взяв би проектувальником, навіть якби була вакансія. Пеллерін подався на курси авіадиспетчерів, успішно закінчив їх і влаштувався на роботу в Париж-Північ.

— Розкажи ще якусь веселу історію, — попрохала Діана.

— Можу переповісти смішний інцидент, який мені колись розповів Даніель.

— Даніель? — здивувалася Діана. — Даніель Монін? Боже, він уміє розказувати кумедні історії!

— Принаймні одну, — сказав Марсель. — Отже, слухай. Задовго до того, як піти на роботу у ВЕА і стати слідчим, Даніель працював у компанії, яка займалась утилізацією відпрацьованих винищувачів. Якось на півночі Німеччини, на американській авіабазі «Jever», вони розбирали списаний «F-4 Phantom»[86]. Американці давно не випускають «Phantom’и», а це означає, що запчастин до них не знайти, і це при тому, що F-4 досі стоять на озброєнні ВПС Німеччини й деяких інших країн. Крім того, самі американці перетворюють «Phantom’и» на безпілотні дрони, на яких відпрацьовують новітні системи наведення і самонавідні ракети. Будь-яка «жива» деталь, витягнута зі списаного F-4, коштує скажені гроші. За один двигун в США можна отримати до мільйона доларів. Словом, бізнес достобіса прибутковий. Процес розбирання F-4 складається з трьох етапів: спочатку тестують двигуни, гідравлічні й механічні системи, визначаючи, які з них справні; потім витягають і знищують все озброєння; наприкінці акуратно знімають двигуни, крісло-катапульту, електронні прилади, шасі — все, що можна продати, — Марсель відпив кави і продовжив. — Даніель з колегами розбирали застарілий F-4: зняли шасі, скляний ліхтар двомісної кабіни, від’єднали від корпусу краї крил, аж ось надійшов час демонтувати крісло-катапульту. Робота кропітка й небезпечна, оскільки перед тим, як вийняти з винищувача сидіння пілота, потрібно обережно деактивувати ракетний заряд, за допомогою якого відбувається викидання цього сидіння, ну, катапультування з кабіни. Колега Даніеля зняв з крісла мішок з парашутом, передав його Даніелю, перехилився за спинку сидіння, щоб знешкодити заряд, а тоді — як у кіно — від’єднав не той дріт.

— І?

— І катапульта спрацювала. Робітника разом із кріслом викинуло геть із кабіни. Позаяк вони працювали в критому ангарі, назад упало тільки крісло. Бідолаху, що поліз відмикати катапульту, розмазало по стелі ангара.

Не змигуючи, Діана витріщалась на Марселя.

— Прикинь, — француз зобразив у повітрі останній політ бідолахи, — пш-ш-ш-ш! — раз-два, прискорення 25g — і чувака немає, тільки мокре місце на бетонній стелі.

— Fait chier[87]! Це, по-твоєму, смішна історія? — судомно ковтнула слину українка.

— З точки зору Даніеля — так! Він так потішно гиготав, коли її розказував. Казав, що збоку дуже кумедно виглядало, наче запуск «Спейс-шаттла» з космонавтом, який не встиг залізти до кабіни, — Марсель говорив серйозно, і Діана не могла зрозуміти, чи він справді вважає описаний випадок комічним, чи глузує з неї.

— Він божевільний! Це не смішно, Марселю! Як ти з ним працюєш?

— Насправді Даніель Монін — нормальний хлопець. Він зануда, скнара і задрот, але в душі лишається хорошою людиною. І фахівець чудовий. Він дуже серйозно поставився до твого