Світлана Талан - Оголений нерв

— Вас?! За що?!

— Я вивісила на своєму будинку український прапор. Не іншої держави, а свій, рідний, у своїй країні і на своїй землі. Скажи мені, чи я вчинила якийсь злочин? — тітка подивилася Насті в очі.

— Звичайно, ні. Ви живете на неокупованій, на вільній землі. Правда, з одного боку блокпости так званих «захисників», з іншого — української армії, але ж поки тут наша земля, і ви маєте повне право вивісити синьо-жовтий прапор.

— Я теж так думала, — задумливо і сумно промовила жінка.

— Це у нас, у Сєвєродонецьку, ходять чутки, що ополченці за доносами «добреньких» сусідів ходять з обшуками по квартирах патріотів і, якщо знаходять прапор України, за законами воєнного часу, заарештовують і навіть розстрілюють. Але ж ми живемо на окупованій території, а ви — на вільній. Щасливі!

— Щастя б’є через край, — сусідка сумно посміхнулася. — Я також думала, що живу серед нормальних людей, але виявилося, що розтривожила бджолиний рій. Тільки-но вивісила прапор, як одразу збіглася до мого двору вся вулиця.

— Подивитися?

— Якби ж то! — зітхнула жінка і після паузи продовжила: — Мої сусіди, які жили поруч стільки років, з якими ми разом зустрічали породіль з немовлятами й проводжали в останню путь померлих, озвіріли. Вони несамовито кричали і вимагали негайно зняти стяг.

— Але чому?!

— Злякалися того, що прийдуть сюди ополченці і всіх разом перестріляють, — пояснила жінка. — Ти б бачила, як мене штурляли кулаками в плечі, шарпали за одяг, волосся, намагалися вчепитися в шию і задушити, як погань. Я опиралася, пояснювала, що розстріляють мене, а не їх, — усе марно. Налетіли на прапор, як звірі на здобич, розірвали його на шматки, а потім ще й підпалили. Бачиш, що від нього залишилося? Купка попелу.

Тітка Дуся вказала на темну пляму посеред двору. Настя оторопіла. Що сталося з людьми? Що їх спонукало — страх чи ненависть до прапора? Невже страх за життя так затуманив розум, що вони ладні були лінчувати сусідку, таку до них привітну? Тітка Дуся завжди приходила першою, щоб простягти руку допомоги, а тепер сусіди ладні вчепитися зубами в ту саму руку і відгризти її, аби лише врятувати своє життя. А покійний дядько Іван, майстер на всі руки, на кожному подвір’ї щось зробив чи полагодив.

— Пригрозили спалити мене разом з хатою, якщо ще раз повішу, — промовила тихо жінка. — Чому вони такі стали? Який демон у них вселився? Я нікому жодного лихого слова за весь вік не сказала, — розмірковувала жінка. — Ніну вашу змалечку гляділа, коли Богдана кудись йшла, любила її, як свою доньку, плакала разом із її матір’ю, коли вона пропала безвісти. За що вона так зі мною? Ось, кофтинку розірвала на мені, — жінка показала пошматований рукав.

Згадка про сестру Ніну, якої давно тут нема, насторожила Настю. Вона схвильовано подивилася на сусідку: чи сповна вона розуму, чи марить. У зморшках повік сусідки загубилася сльоза, нервово зригнулися губи, але жінка опанувала себе і продовжила:

— Коли її побачила, зраділа як рідній.

— Кого побачили? — обережно спитала Настя і про всяк випадок озирнулася — чомусь стало моторошно.

— Твою сестру.

— Ніну?! Де ви її бачили?

— Вдома. Вона повернулася.

Останні слова сусідки ошелешили Настю. Вона не прощаючись побігла до батьківського подвір’я. У голові шалено шуміло, а серце розривало груди. Невже це правда? Якщо Ніна насправді повернулася додому, то й мама повинна бути тут. Кілька десятків метрів здалися їй найдовшою відстанню, яку вона колись долала, широко розчинила хвіртку, і перше, що впало в очі, була мамина хустка на голові жінки.

— Мамо! — скрикнула Настя тонким, не своїм голосом.

Жінка різко повернулася до неї. То була Ніна!

— Ніно… ти жива? — мимоволі вирвалося в Насті, і вона відчула, як земля захиталася під її ногами і перед очима попливли темні плями.

— Настя! — Ніна кинулася до сестри, попала в рідні обійми.

Так і стояли посеред двору сестри, притиснувши одна одну до себе і давши волю сльозам.

— Моя крихітка, ти повернулася, — прошепотіла Настя, розціловуючи змокріле обличчя сестри. — Мама як? Де вона?

— Не знаю.

— Ти не… Ти сама повернулася? — у Насті знову захитався світ навколо. — Без мами?

— Я все знаю, — сказала Ніна, витираючи долонею сльози сестри, — мені розповіла Валентина Петрівна.

— Ти не бачила маму? Не зустрічалася з нею? — все ще не втрачаючи надії, спитала Настя.

— Ні, моя люба сестричко, ні.

Радість одразу змінилася болем.

— Ходімо до хати, — запропонувала Ніна. — Чому ми стоїмо серед двору, як дві копиці?

Вир почуттів, які охопили Настю, вмить її знесилив, і вона на ватяних ногах, похитуючись, поплелася за сестрою.

— Попий водички, — Ніна подала Насті склянку, — бо ти бліда, як крейда.

Настя слухняно зробила кілька ковтків прохолодної води.

— Чому ти одразу не зателефонувала мені? — спитала Настя, коли світ перестав хитатися і все навколо набуло знайомих обрисів.

— Ще й години не минуло, як я повернулася, — сказала Ніна. — Я не знаю напам’ять жодного номера телефону, тож збігала до Петрівни, переписала номери, встигла зателефонувати сину, і все.

Настя згадала розповідь тітки Дусі, але промовчала: навіщо одразу псувати радість зустрічі? Стільки років і надії, і її втрати, і думки про смерть сестри — все було, чого гріха таїти. Тепер вона тут, зовсім поруч, її можна бачити, обійняти, притиснути до себе, розцілувати і розпитати про все-все!

— Сядь поруч, — попросила сестру.

Вони сиділи на маминому диванчику, міцно притиснувшись одна до одної. Як було приємно Насті відчувати тепло тіла сестри, яку вона втратила, а потім зустріла. Яке щастя, коли повертаються надії!

— Де ти була стільки часу? — спитала Настя, погладжуючи волосся сестри.

— Одразу й не розкажеш, — зітхнула Ніна.

— Розкажи мені коротко, а подробиці потім, у нас багато часу попереду, — попросила Настя.

— Коротко розповісти за всі роки? Добре, — Ніна поклала сестрі голову на плече. — Спочатку, як ти вже знаєш, все у мене було добре. Потім отримала розрахунок за два місяці, накупила всім вам подарунків дві величезні валізи, приїхала на вокзал, пішла за квитками, повернулася, а валіз нема.

— Грець з