Світлана Талан - Оголений нерв

— Я кажу правильні речі, — сказав Іван, — вони тобі не подобаються, але то правда, яку ти не хочеш бачити через власну впертість. У тебе не вистачає сили і мужності зробити вчинок справжнього чоловіка.

— Який саме?

— Покласти руку на серце і зізнатися, що ти помилявся. Думаю, що ні для кого не є секретом, що бандерівці — фашисти, вони різали всіх, хто розмовляв російською мовою, і на березах вішали. Спитай будь-яку бабусю, і вона тобі розповість, що ходили вони зі свастикою на плечах, а тепер знову захопили владу. І ти допоміг їм у цьому. Зараз вони в Києві, а завтра будуть тут. Ти можеш гарантувати, що незабаром на деревах не будуть гойдатися повішені мирні жителі Донбасу?

— Можу, але це довести тобі неможливо.

— Наші діди-прадіди воювали, щоб здобути для нас незалежність, позбавили нас бендер, а тепер вони знову при владі, — сказав Іван. — Добре, що знайшлися справжні чоловіки, які стали на захист землі, яку полили своєю кров’ю наші предки.

— Ти маєш на увазі так званих ополченців? — з іронією запитав Геннадій.

— А кого ж ще? Саме вони стоять на блокпостах, щоб не допустити на нашу землю фашистів.

— Іване, я не хочу далі слухати твою дурню. Усі наші з тобою розмови ні до чого хорошого не доводили, тож, поки ми не посварилися назавжди, йди своєю дорогою.

— Я й піду, — погодився Іван, — тому й викликав тебе на розмову. Я здогадуюсь, чим ти займаєшся з Льончиком. Не турбуйтесь, нікому не скажу, але я повинен тобі як другу сповістити про своє рішення. Тільки прошу тебе, не починай мене переконувати, схиляти на свій бік, — я визначився зі своїм вибором, і мене ніхто не зупинить, а ось ти помиляєшся. Коли ти це зрозумієш, то приєднаєшся до нас.

— До кого «до вас»?

— До ополченців, справжніх захисників землі своїх дідів.

— Не… зрозумів, — протягнув Геннадій.

— А що тут розуміти? Я записався в ополчення. Тепер я — боєць Армії Південного Сходу.

Слова Івана були сильніші за удар обухом по голові. Геннадій кілька хвилин дивився на Івана так, ніби перед ним був інопланетянин.

— Ущипни мене, бо я сплю, — врешті-решт промовив розгублено.

— Я взяв зброю в руки і буду стояти з нею до останнього, але фашистів сюди не допущу!

— Іване, ти робиш найбільшу помилку свого життя. Наша армія на підході, незабаром вона ввійде у наше місто, і тебе або вб’ють у бою, або до кінця своїх днів будеш сидіти за ґратами як зрадник Батьківщини. Ти цього хочеш? Про матір свою подумав?

— Вона знає.

— І як вона сприйняла твоє рішення?

— Правильно. Звичайно, як мати вона хвилюється за мене завжди, але поставилася з розумінням.

— Не можу повірити в почуте.

— Генику, такі, як я, увійдуть в історію як захисники своєї країни, — сказав Іван, — я зі своїми побратимами стану героєм, і мені не соромно буде дивитися своїм дітям в очі. А що ти своїм скажеш? Що привів до влади фашистів, які прийшли на нашу землю і не лишать тут каменя на камені?

— Своїм дітям я скажу, що пролив кров за їхню свободу і незалежність, — заперечив Гена. — А ще розповім, що в мене був друг дитинства, гарний друг, який став зрадником своєї Батьківщини. І взагалі, потрібно відкоригувати список друзів, — додав згодом.

Розділ 49

Насамперед Настя навідала тітку Дусю. Важко було впізнати в жінці колишню сусідку, в якої все горіло в руках, а очі завжди світилися радістю. Тітка Дуся швидко згасала, перетворюючись із жвавої, наповненої радістю життя жінки на сіру тінь із запалими сумними очима й опущеними плечима. Здавалося, що на жінку звалився тягар, який несила витримати, ще трохи — і вона зламається, зігнеться до землі під ваготою, як квітка на надломленому пагоні.

— Доброго дня, — привіталася Настя.

Жінка сиділа на лавці у дворі. Вона глипнула на Настю, щось на кшталт легкої посмішки майнуло на її обличчі і враз зникло.

— Рада тебе бачити, — промовила хрипко у відповідь.

— Як ви тепер самі? Справляєтесь по господарству? — спитала Настя, не знаючи, як розрадити вбиту горем жінку.

— Не зовсім, — стенула худенькими плечима. — Віриш, як не стало Івана, все з рук почало валитися. І кури дохнуть бозна-чого, і на огірках нема зав’язі — самі пустоцвіти, і помідори ніби завмерли і не ростуть. Усе не так, як було раніше.

— Але життя продовжується. Потрібно жити попри все, бо у вас є син. Йому зараз нелегко, але він повинен знати, що йому є заради кого воювати і буде до кого повернутися додому після перемоги.

— Знаю. Лише ця думка тішить, заради сина живу, дихаю, працюю. Настуньо, дитинко, якби ти знала, як важко жити без кохання! — жінка тяжко, на повні груди, зітхнула. — Скажеш: стара дурепа, яке кохання у її віці, але кохання не має віку, воно завжди юне. Ми жили одне одним, кохали так, ніби щойно одружилися, розуміли одне одного без слів. Іван не міг виразити словами все, що почуває до мене, бо був німий, але його погляд, очі, руки — все говорило за нього. Ніколи не вір красивим словам чоловіків, вір почуттям.

— Якби ж то можна було дізнатися, що в чоловіка на душі! Як розпізнати, де кохання, а де звичка жити поруч?

— Дуже легко, — сказала сусідка. — Якщо жінка відчуває себе щасливою щомиті, щодня, значить, вона кохана.

— А якщо ні?

— Тоді їй потрібно тікати від такого чоловіка якнайдалі, щоб зустріти справжнє кохання. Головне — встигнути зробити це вчасно, бо можна спізнитися. Життя, як виявляється, таке коротке!

— Ви добра й мудра жінка, — сказала Настя і обняла її за плечі.

— Не всі так вважають, — заперечила тітка Дуся, — я навіть не знала, що живу серед таких дурнів.

— Людей з ватою в голові всюди вдосталь.

— Багатьох з них я вважала порядними й розумними людьми, — поскаржилась жінка. — Навіть не знаю, що з ними трапилося. Звідки взялося стільки ненависті та злості?

— Може, війна зробила їх злими?

— Не знаю, що і хто, але мене сьогодні