Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

повагу, любов, жалість, захват. Усі обіцяли допомогти йому, довідатися про те, де він є, передати йому послання, знайти його, але посилали його від одного місця до іншого, де ніхто не міг дати йому найменшого пояснення, в якій ситуації той перебуває. Нарешті через сім днів після того, як він прибув до Іквітоса, він, певною мірою, виплутався з цієї непролазної павутини завдяки допомозі одного англійця, який жив у місті. Містер Ф. Дж. Гардінґ, управитель фірми «Джон Ліллі енд Компані», був чоловік високий і бадьорий, старий парубок і майже лисий, один із тих небагатьох комерсантів в Іквітосі, які, схоже, не танцювали під дудку Перуанської Амазонської компанії.

— Ніхто не скаже вам, що сталося із суддею Валькарселем, бо всі бояться бути заплутаними в цю справу, сер Роджер.

Вони розмовляли в будиночку містера Гардінґа, що стояв неподалік від набережної. На стінах висіли гравюри шотландських замків. Вони випили кокосового соку.

— Впливові союзники Арани в Лімі домоглися, щоб суддю Валькарселя усунули від справи, звинуватили у службових зловживаннях і ще казна в яких гріхах. Бідолаха, якщо він досі живий, певно, гірко жалкує, що припустився найтяжчої помилки у своєму житті, погодившись виконати цю місію. Він засунув голову в пащу вовка й заплатив за це дуже дорого. Схоже, його дуже шанували в Лімі. А тепер його затоптали в багнюку й, можливо, вбили. Ніхто не знає, де він є. Дай Боже, щоб йому пощастило втекти з країни. Говорити про нього стало в Іквітосі табу.

І справді, важко було уявити трагічнішу історію, аніж історія порядного й відважного судді Карлоса А. Валькарселя, який приїхав до Іквітоса, щоб розслідувати жахіття в Путумайо. Роджер реконструював її протягом тих тижнів, як реконструюють головоломку. Коли він мав зухвалість видати ордер на арешт 237 осіб, що підозрювалися у злочинах — майже всі вони були пов’язані з Перуанською Амазонською компанією, — тремтіння пробігло по всій Амазонії. І не тільки по перуанській, а й по колумбійській та бразильській. Машинерія імперії Хуліо С. Арани стала негайно готувати удар у відповідь. Поліція змогла знайти лише дев’ятьох із 237 звинувачених. Із тих дев’яти єдиною значущою постаттю був лише Ауреліо Родріґес, начальник однієї із секцій у Путумайо, відповідальний за велику кількість викрадень, зґвалтувань, калічень, секвестрів і вбивств. Але дев’ятеро затриманих, включно з Родріґесом, подали скаргу до Верховного суду Іквітоса, й Трибунал відпустив їх на тимчасову свободу, поки вивчатиметься їхня справа.

— На жаль, — пояснив Роджерові префект, навіть не моргнувши оком і надавши сумного виразу своєму обличчю, — скориставшись зі своєї тимчасової свободи, ці несвідомі громадяни повтікали. Як ви не можете не розуміти, знайти їх на безмежних просторах Амазонії буде нелегко, якщо Верховний суд видасть ордер на їхній арешт.

Проте Верховний суд не поспішав видати такий ордер, бо коли Роджер Кейсмент пішов запитати в суддів, чи скоро вони розглянуть цю справу, йому пояснили, що «справи розглядаються строго в тому порядку, в якому вони надійшли. І ми маємо велику чергу досьє, які надійшли раніше від того, що вас цікавить». А один із членів Трибуналу, що випадково там опинився, додав насмішкуватим голосом:

— Правосуддя тут надійне, але повільне, й може минути багато років, поки ту чи ту справу буде розв’язано.

Пабло Сумаета зі своєї вигаданої криївки оркестрував юридичний наступ проти судді Карлоса А. Валькарселя, звинувачуючи його через підставних осіб у численних зловживаннях, марнотратстві, фальшивих свідченнях та інших порушеннях закону. Одного ранку до комісаріату Іквітоса прийшла індіанка-бора з малою дівчинкою в супроводі перекладача, щоб звинуватити суддю Карлоса А. Валькарселя «в зазіханні на честь малолітньої». Суддя мусив марнувати більшу частину свого часу на захист від безглуздих наклепницьких звинувачень, складаючи, декларуючи та пишучи різні супліки замість займатися розслідуванням, яке привело його в сельву. Весь світ обвалювався на нього. Маленький готель, у якому він зупинився, звелів йому виселитися. Він не знайшов у місті ані готелю, ані пансіону, який наважився б прийняти його. Йому довелося найняти крихітну комірчину в Нанеї, у кварталі, де громадилися купи сміття та покидьків і стояли калюжі гнилої води, де вночі він чув, як під його гамаком бігають пацюки, а під ногами в нього сновигали таргани.

Про все це Роберт Кейсмент довідувався окремими шматочками, деталями, про які шепотілися то там, то тут, а тим часом усе зростав його захват цим суддею, якому він хотів би потиснути руку й привітати його порядність та мужність. Що з ним сталося? Єдине, що він напевне знав, хоча слово «напевне» не мало міцного коріння у ґрунті Іквітоса, це те, що коли з Ліми надійшов наказ усунути його від справи, Карлос А. Валькарсель уже зник. Відтоді ніхто у місті не знав, де він перебуває. Може, його вбили? Може, повторилася історія з журналістом Бенхаменом Салданья Рока? Ворожнеча проти нього була такою великою, що він не мав іншої ради, як утекти. Під час їхньої другої розмови в будинку містера Стірса головний редактор газети «Ель Орієнте» Ромуло Паредес сказав йому:

— Я сам порадив судді Валькарселю, щоб він звідси зник, поки його не вбили, сер Роджер. Він уже одержав досить попереджень.

Які то були попередження? Провокації в ресторанах і барах, куди суддя Валькарсель заходив щось перекусити або випити кухоль пива. Зненацька який-небудь п’яний ображав його й викликав на бійку, показуючи ніж. Якщо суддя приходив у поліцію або префектуру з проханням видати ордер на арешт якоїсь особи, його примушували заповнити незліченні формуляри, применшуючи справу, й запевняли його, що вони «розслідують його скаргу».

Роджер Кейсмент незабаром почував себе так, як мав себе почувати суддя Валькарсель, перед тим як утекти з Іквітоса або померти від рук якогось з убивць, оплачуваних Компанією Арани: його повсюди обманювали, перетворили на посміховисько спільноти маріонеток, за чиї ниточки смикала Перуанська Амазонська компанія, якій весь Іквітос підкорявся з підлою слухняністю.

Він хотів повернутися в Путумайо, хоч було очевидно, що коли тут, у місті, Компанія Арани сміється з усіх накладених на неї санкцій і уникає оголошених реформ, то там, на каучукових плантаціях, усе відбувається так само або навіть гірше у ставленні до аборигенів. Ромуло Паредес, містер Стірс і префект Адольфо Ґамарра умовляли його відмовитися від цієї подорожі.

— Ви не виберетеся звідти живим, і ваша смерть нічому не послужить, — запевняв його головний редактор «Ель Орієнте». — Сеньйоре Кейсмент, мені не хотілося б цього говорити, але ви та людина, яку найбільше ненавидять у Путумайо. Ні до Салданы Рока, ні до ґрінґо Гарденберга, ні до судді Валькарселя