Януш Корчак - Король Матіуш Перший

class="p1">— Дивись, — терпляче пояснює Матіуш, — адже тут дві крапочки. Ну полічи сама: одна і одна — дві.

— Одна, дві, — як папуга, повторює Ала, а потім ні з того ні з сього розсердиться й розкидає все. — Матіуш поганий, Ало поганий. Ала піде до діда.

І біжить скаржитися, що її ображають.

Ще гірше було, коли вони грали в лото. Їй неодмінно хочеться виграти, але як це зробити, вона не розуміє. Ало вигукує, наприклад, «чотирнадцять», а її це ніби не стосується. Добре, якщо вона хоч один раз правильно закриє. Ато їй набридне, вона розставить фішки абияк і кричить, що виграла.

З малюванням справи йшли трохи краще. Даси їй аркуш паперу, вона швидко-швидко нашкрябає щось і кричить: «Готово! Дай ще!» А от палички і кружечки ніяк не хоче малювати.

Хлопчикам доводилося ховатися від неї, але на голій скелі нелегко знайти затишне місце. Траплялося, Матіуш втрачав самовладання.

Швидко бігати Ала не вміла: побіжить, гепнеться і пхикає. Найбільше вона любила, коли Матіуш їй щось розповідав. Вирячить очі, рота роззявить — думає, бідолаха, так буде зрозуміліше.

А Матіуш розмовляє з нею, як зі своєю канаркою. Так, так, не дивуйтеся, Матіуш часто розмовляв із канаркою. Посадить її на палець і запитує, чи пам’ятає вона королеву, короля, палац у столиці, Стасика, Оленку, Клу-Клу. А канарка схилить набік голівку, ніби хоче сказати, що пам’ятає. Інколи у відповідь защебече або заспіває. Але розуміє вона Магіуша чи ні, невідомо.

З канаркою розмовляє він приблизно так:

— Зараз поміняю тобі воду, насиплю свіжого пісочку, і знову в тебе буде чистенько. Салату свіженького дам.

А з Алою так:

— Ала витре носик і він знову буде чистий. Зараз Ала дасть мені олівчик, я намалюю маяк, і в нас вийде красива картинка. Ала віднесе її дідусеві. Ала хороша дівчинка, і дідусь зрадіє. Дідусь скаже: «Ала гарна дівчинка, Ала принесла дідусеві картинку».

І так без кінця одне й те саме. Але Ала уважно слухає й не перебиває — видно, їй це не набридає.

«У малят теж мають бути права, — думає Матіуш. — Але як зробити, щоб їм було весело і водночас вони не заважали старшим гратися чи робити уроки?»

Тепер зрозуміло, чому короля Пафнутія і взагалі дорослих дратують діти. Напевно, вони їм заважають, як малята — дітям дорослішим. І дорослі вважають дітей безглуздими.

Може, Ала, як канарка, розуміє щось і знає, лише висловитися не вміє. Матіуш забув, про що він думав, коли був маленький, тому й не розуміє Алу.

Адже Ала не завжди вередує. Інколи вона принишкне, втупиться своїми очицями кудись удалину й зітхає. Ато вчепиться в руку Матіуша, довго, пильно дивиться йому в очі і важко зітхає. Або здригнеться раптом усім тілом, ніби від переляку. Буває, що віддає Матіушу свої іграшки. Віддає й примовляє: «На, на, на!» Роздасть усе, розведе руками й радісно вигукне: «У Али нічого немає! Нічого немає!» І ну веселитися: ляскає в долоні, стрибає, регоче.

«Маленькі діти схожі на звіряток», — записав Матіуш у щоденнику.

Добре, що в нього є можливість спостерігати за маленькою дівчинкою. У притулку варто було йому підійти до малят, як старші хлопці піднімали його на сміх, образливо жартували і якоюсь безглуздою витівкою переривали гру. Вважалося, лише дурень може панькатися з малечею.

Зате тут, на безлюдному острові, Матіушу ніхто не заважає робити, що заманеться.

Одне лише його непокоїть: адже діти різні й не всі схожі на Алу. Під час війни їх роту розмістили в селі, по чотири-п’ять осіб у хаті. У будинку, де Матіуш прожив два тижні, був маленький хлопчик — ровесник Али. Але яким він був тихим! Сидить, бувало, цілими днями біля печі, дивиться широко розплющеними очима і мовчить, рідко-рідко щось пробелькоче. І ніколи не пхикав, не плутався під ногами, не приставав, і личко в нього було сумне-сумне. Матіуш тоді ще подумав: «Напевно, у Сумного короля було в дитинстві таке обличчя».

У притулку діти теж були різні: тихоні, у яких вічно очі на мокрому місці, і крикуни, яким не боляче, але вони навмисне видавлюють із себе сльози й ревуть, ябеди й забіяки. Якось Матіуш побачив, як б’ються двоє хлопчаків. «Зовсім як на війні. Буває, б’ються двоє хлопців, а буває — цілі народи. І тоді, напевно, ті, хто не бере участі у війні, теж стоять осторонь і сміються».

Які різні, несхожі люди на світі! І скільки треба знати про них, про речі, про різні явища. Мабуть, дорослі королі й ті не знають усього. Тому так важко бути реформатором.

Матіуш, наприклад, майже нічого не знає про старших хлопчиків. Адже це вони перші збунтувалися проти його реформ.

Великі хлопчики називають ровесників Матіуша «щенятами» і корчать із себе дорослих. У них є свої таємниці, які вони ревно оберігають від молодших. Через будь-яку дрібницю пускають у хід кулаки. Бундючаться, задирають носи, а малят помічають лише тоді, коли їм щось від них треба. Але часто вони беруть у малят речі без дозволу. А заперечуватимеш, вони тебе ж вилають або вдарять. Вони грубіяни, і з ними краще не зв’язуватися. Навіть жарти в них образливі: або висміють перед усіма, або капость якусь підлаштують, або боляче вдарять. Одного разу старший хлопчик ввічливо попросив у Матіуша ручку. А коли Матіуш перед уроком прийшов по свою ручку, той велів йому забиратися геть і навіть замахнувся.

А Матіушу перепало від учителя за те, що він з’явився на урок без ручки.

У РАДУ П’ЯТЬОХ

від короля Матіуша Першого Реформатора з безлюдного острова Білого Диявола.

Прошу Раду П’ятьох змінити на острові варту. У солдатів на батьківщині залишилися дружини й діти. Минуло вже п’ять місяців, і вони сумують, адже вартові не в’язні. По-моєму, це несправедливо. Я не хочу, щоб через мене страждали люди. Тому дуже прошу змінити варту. І ще прошу прислати на острів не дорослих, а старших хлопчиків. Тут є човен, можна купатися, ходити в походи — вони не нудьгуватимуть. А з часом вони теж зможуть виїхати.

З повагою король Матіуш Реформатор.

Прохання короля Матіуша читав. Заперечень не маю.

Полковник Дормесько.

Спочатку Матіуша дратувало, що з приводу будь-якої дрібниці треба звертатися в Раду П’ятьох Королів, які вважалися його опікунами. Але з часом він звик і знайшов у цьому навіть свої переваги. Записуєш у блокнот усе, що тобі треба, потім пишеш прохання, віддаєш полковникові Дормеську, він прикладає печатку, і з першим