Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

наповнилась димом. Потім дим почав осідати, і Марко побачив будинки, а поміж них дрібнесенькі постаті людей.

– Це – твоє майбутнє, – почув він голос. То не був голос фокусника, а чийсь зовсім незнайомий.

Бачив він дорослих, але не нікого не впізнав, надто маленькі були постаті. Із усього він запам'ятав двох птахів, білого й чорного, які билися між собою. Він так боявся, що вони покалічаться, що вхопив кулю обома руками й притиснув до себе. Вона виявилась дуже важкою й холодною.

– Годі, хлопче, а то ще зіпсуєш мені кулю. Вона мені дорого коштувала... Бачу, в тебе є хист. Не кожен здатний бачити в ній картини. Мені не слід було це робити, бо ти ще надто малий, але сьогоднішнє розчарування могло зіпсувати тобі ціле життя. Не розповідай нікому, добре?

Марко кивнув. Він не прохопився жодним словом ні перед тим, ні після того. І більше ніколи не зустрічав фокусника, який носив із собою магічну кулю. Певно, той чоловік був мандрівним фокусником і ніде довго не затримувався. Та й чи впізнав би його Марко тепер... Але зустріч із магічною кулею не зіпсувала йому життя, але повернула у зовсім інший бік. Магії він навчався сам. Звісно, книжки не зроблять нікого чарівником, але поступово хлопець почав помічати речі, яких не вдавалося помітити іншим, наприклад, зв'язок між польотом бджоли і грою у волейбол. Він навчився розпізнавати деякі прийоми чорних магів, які приїжджали сюди з Імперії, а також тлумачити сни. Дитяче захоплення з часом слабшало, але самі обставини змушували його повертатись до нехитрих чарів, яких він навчився самотужки, не маючи наставника. Хоча він ніколи не забував слів, вичитаних у передмові до однієї чаклунської книжки: «Пам'ятай! Даючи силу, чари забирають час твого життя».

35

Без допомоги хлопців та дівчат, яких побудив Роланд, напевно, не вдалося б так швидко розповсюдити листівки в столиці. І ще в такий час, коли до нестями хочеться спати навіть вартовим. Перед очима постають химерні видіння: величезний білий тигр задивляється на афішу кінотеатру, тигр, але вже смугастий, перестрибує через двометрову огорожу, тримаючи в зубах папірець, і таке інше. Був би тут Марко, видовище виглядало би ще більш вражаючим. Перш ніж крутиголовець встигав роззявити рота й підняти тривогу, згори падали папірці. Він чув дотик, обертався, а тим часом у чобіт йому встромляли скручений у трубку аркушик. Причувалися голоси, підозрілий котячий нявкіт, і після кожного порушення порядку з'являлися на парканах листки паперу з написами. Неписьменних імперських вояків турбували не папірці, бо вони ж не знали змісту написаного, а те, як вони з'являлися: по місту нахабно вешталися тигри і невидимці.

Для Мортіуса та його команди перший етап розповсюдження інформації завершився. Починало світати, але треба було зробити ще одну справу. Вони скористались машиною, аби під'їхати до Центральної телефонної станції.

– Ого, скільки машин! – вигукнув Фелікс.

– Вибирай, яка до вподоби, – невесело пожартував Мортіус.

– Цікаво, що з нами зроблять, коли впіймають? – меланхолійно вимовила Соня. – Одразу вб'ють чи спершу допитають?

Добре, що Люцина цього не почула, але Тигрисик, що мав чудовий слух, зашипів.

– Тихо! – наказала йому мати. – Мовчи, бо почують!

Мортіус намагався якомога тихше припаркуватися до машин, але таки одну зачепив. На щастя, у ній нікого не було.

– Мені треба подумати, – сказав він, витираючи з чола холодний піт.

– Куди ти нас привіз? – поцікавилась Соня. – У лігво ворога?

– Це ще не лігво. Тут лише підслуховують телефонні розмови в столиці.

– Хто?

– Та ж крутиголовці! Вивчають таким чином громадську думку.

– Скажи нормально. Ну, будь ласка...

– Підслуховують розмови й дізнаються раптом, що принц спокійнісінько сидить у домі Онися. Це я для прикладу. Можна вивідати також державні таємниці й використати їх проти Королівства...

– Дурниці! – категорично сказала Соня. – Зараз це вже не має сенсу. Люди давно знають, що їх підслуховують.

– Ти так вважаєш?

– Звісно! Ми можемо подзвонити Онисеві й передати, що племінниця видужала і незабаром приїде погостювати. Десь через... місяць.

– Яка племінниця? – не второпав Мортіус.

– Люцина. Я так, для прикладу. Ти ж не збираєшся руйнувати станцію? Хто її потім відремонтує?

– Власне, я нічого не тямлю в телефонах, – почухав потилицю Мортіус. – Але перерізати якісь там дроти...

– Ти бачиш, яка тут охорона? Ми ж не підемо до крутиголовців із голими руками. Дались тобі ці телефони... Подзвонимо до Онися з будь-якого таксофона, тільки подалі від цього місця.

– А номер?

– 28-67-72-961 – випалила одним духом Соня.

– Як ти запам'ятала?!

– А в мене на руці написано.

– Феліксе! – покликав Мортіус.

– Що? Піти у розвідку?

– Поки що ні. Спитайся в Люцини, чи хоче вона стати телезіркою.

– Ким-ким?

– Ми їдемо на телебачення! Вперед!

«Як мені це набридло, – подумав кіт. – Ні поїсти, ні поспати! Я був у Львові принцом, а тепер казна-що. Здається, скоро примусять ходити на задніх лапах і носити капелюха!»

Мортіус не міг так легко розлучитися з думкою про терор. Він вирішив обов'язково де-небудь зупинитися й передзвонити на телефонну станцію. Сказати, що там підкладена бомба з годинниковим механізмом. Ото буде переполох! Як бачите, колишній репортер вважав слово найефективнішою зброєю на світі й продовжував досі так вважати. І цілком можливо, що йому вдалося б внести розлад у систему підслуховування крутиголовців, якби виїжджаючи він не зачепив джип зліва. Цього разу там хтось був. Спочатку почулася лайка, а потім услід завищала сирена.

– За нами погоня! – кіт вчепився пазурами в плече Мортіуса, може, ненавмисне. Проте, ніде правди діти, Мортіус не вмів водити машину. Бідолаха зойкнув:

– Перестань! Що ти робиш?!

«Знову тікаємо», – подумала Люцина, виринувши з солодкої дрімоти.

Більше того, їхня втеча супроводжувалася стріляниною, як у справжньому бойовику. Тільки в фільмах водії – майстри своєї справи. «Що ж воно буде, що ж воно буде!» – стукало серце Мортіуса. Куля розбила одне дзеркальце, яке давало змогу бачити правий бік дороги. Уже не один джип гнався за ними, а цілих три, нашпигованих озброєними крутиголовцями. Мортіус подумав приречено, що в їхньому фургоні тільки картоплю возити.

– Не зупиняйся! Звертай вправо, де парк! – кричала Соня, ледь не вириваючи кермо в нього з рук. Якби вони вигадали бодай хвилину, то змогли