Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

Проте було щось таке... Наче вона його знала й забула. Іноді воно було зовсім близько, але наштовхувалось на перепону й зникало. Так буває, коли намагаєшся пригадати сон. Але це було більше, ніж сон.

Зараз Люцина з Сонею стояли за плечима Роланда, пальці якого спритно бігали по клавішах. Соня не витримала:

– Ну, а потім що?

– Розмножимо і наклеїмо на будинках, повкидаємо до поштових скриньок, порозкладаємо на лавках у парку, повісимо на шворках для білизни... – пояснив Мортіус. – Люди встануть і дізнаються що до чого...

– Круто! – похвалив Роланд. – У нас такого ще не було.

– Як вважаєш, можна зробити три тисячі примірників?

– Запросто! Можна й п'ять. Я вмію. Не раз підміняю когось, хто не має змоги вийти на роботу.

– Чудово! Але чи встигнемо ми до ранку все розповсюдити? Нам ще треба дещо зробити...

– Я можу покликати знайомих. Закінчимо, сяду на телефон.

– Здається, у вас не дуже розвинені ЗМІ.

– А що це таке? – спитав хлопець.

– Перепрошую! ЗМІ – це Засоби Масової Інформації. Ну, преса, телебачення, радіо... Вони повідомляють про різні події й оцінюють їх. Здебільшого, доброго нічого не пропонують. На сто газет, можливо, знайдеться зо дві, що пишуть правду. А про телебачення й мови нема. Хвилина там дуже дорого коштує...

– Щось ми таке вчили в школі...

– Через те люди в нас навчилися читати між рядків. Мислячі, звісно. Решта читає хіба світську та кримінальну хроніку. Я теж... любив вигадати, щоб було страшніше. Але про привидів мусить бути написано страшно.

– Я теж люблю історії про привидів! – зізнався Роланд.

Тигриця Іляна прислухалася до розмови. Вона не переставала дивуватися, як це у людей не болять язики від балачок. Можна сказати все поглядом. Майже все. Кольорові миші бігали по Тигрисику, і він з того дуже тішився. Фелікс тільки відводив очі. Він боявся відійти, хоча й був голодний. Про нього могли забути й зачинити самого. Іноді коти воліють, щоб їх не помічали, але терпіти не можуть, коли про них забувають. Отак виглядало усе товариство. Справжня ідилія. Однак попереду був дуже неспокійний день. Сьогодні мала вирішитися доля Королівства. Якщо завтра люди не дізнаються, що принц Серпень повернувся, що він живий, станеться щось дуже жахливе. Так вважав Мортіус, засновуючись на історії Серединного світу.

Громадяни Королівства теж відчували тривогу. Дехто зовсім не спав цієї ночі. Проте то були зовсім інші люди. Вони не сприймали усе так, як Мортіус. Королівство – це не лише народ, який населяє його. Королівство – це кожна людина. Що б не трапилося, але доки живе хоч один громадянин, доти існує Королівство. Мортіус не зміг би поки що цього зрозуміти. Він продовжував впроваджувати власні плани. У цих планах мали бути присутні Марко і Серпень, він не знав, що з ними трапилося, і де їх шукати. Можна зателефонувати Онисеві додому. Але телефон напевно прослуховують крутиголовці! Це – небезпечно. І часу вони не мають, щоб повернутися назад. А раптом там засідка? А раптом хлопців захопили в полон і треба їх визволяти.

– План змінився! – проголосив Мортіус. – Після того, як розкидаємо листівки, поїдемо... Ні, я нічого поки що вам не казатиму!

Дивно, але ніхто не сперечався. Узявши мішки з листівками й банки з клеєм, товариство сіло в машину.

34

Коли Марко, заплутуючи по-лисячому сліди, під'їхав до будинку Онися, то побачив, що пташки випурхнули з гніздечка, а в домі побували крутиголовці. Непрохані гості наносили піску в кімнати, пошматували з десяток книжок і, певно, щось прихопили з собою. Подивившись на безлад, втомлений хлопець просто сів на кухні чекати повернення втікачів. Про таємний сховок знали лише Онисьо й песик Серденько. Маркові навіть на думку не спадало, що друзів могли захопити в полон. Тоді б він застав розвалений будинок.

Хлопець не хотів зараз ні рухатись, ні розмовляти. Помалу до нього почала доходити звістка про смерть батька, бо досі все було, наче уві сні. Коли сьогодні вранці він був у себе вдома, то не відчув там смерті. Тато ще жив, і вони могли б зустрітися, якби вдалося змістити час. Сталося це напевно тоді, коли розбилася магічна куля, й осколки увійшли під землю. Він подумав насамперед про Серпня, але з ним було все гаразд. Отже, куля розбилася тієї миті, коли тато упав, стікаючи кров'ю...

Пізніше Марко витягнув подаровану кулю й поклав перед собою на стіл. Вона була прозора, як повітря, і нічого не відбивала в собі, не мала жодних магічних властивостей. Магія це довга й важка праця. Він не знехтує подарунком і буде приручати кулю. Усюди носити її з собою, щоб вона наповнилась життям, берегти від світла й чужих очей. На це піде десь зо три місяці. Ще недавно він не хотів цього. Усі довкола жили без магії, а для нього вона була завжди святом, повним несподіванок. Марко не хотів розлучатися з дитинством, щоб стати Головним Архіваріусом. Він вдався, очевидно, у матір, веселу й непосидющу. А магія – то було чекання на диво, яке звичайне життя, на його думку, не могло подарувати. Почалось усе ось із чого...

...Одного разу на день народження Марка тато запросив фокусника. Той дихав вогнем, витягував із вуха кроликів, а з носа курчат, а потім за помахом чарівної палички з неба сипались квіти й цукерки. Діти дуже тішились із того. Та вистава закінчилась, і ніхто не знав, що було далі.

Марко забіг у дім і побачив, як чарівник у ванній кімнаті здіймає гостроверху темно-синю шапку із золотими зірками, відклеює довгу сиву бороду. Марко був тоді зовсім малий, і тому зазнав глибокого розчарування. Він думав, що це насправді. Фокусник побачив його в дзеркалі й, не повертаючи голови, сказав:

– То була гра, хлопче, але, якщо тобі цього замало, можу показати тобі дещо інше. Почекай, я переодягнуся...

Через кілька хвилин той вийшов у звичайній одежі – невисокий лисуватий чоловік. Навіть очі його змінились: із чорних стали сірими. Він взяв Марка за руку і відвів просто до його кімнати, наче знав, де вона, хоч був тут уперше. Тоді вийняв із кишені щось кругле, замотане в зелену шовкову хустку. То була прозора скляна куля, завбільшки з яблуко. Чоловік наказав дивитися в неї, не відводячи очей. Куля раптом помутніла, ніби