Ана-Марія Еріш - Королівська кров, Ана-Марія Еріш

Вже пройшов тиждень, а я досі не могла оговтатися від того, що сталося. Всі ці події, цей розлад у моєму серці, навіть незважаючи на перемогу, залишали в душі порожнечу. Бен... Я довго не могла зрозуміти, як це могло статися, чому я так сліпо вірила йому, коли він насправді мав зовсім інші наміри.

Здається, він був лише актором, що грав роль закоханого, підлаштовуючи всі свої вчинки під мої бажання, але в нього була своя мета. Що більше я про це думала, то більше відчувала, як мене розчарував цей хлопець. І найгірше — я все це сприйняла серйозно, як чисте й щире. Може, я теж не була чесною, але це не давало йому права знищити нас.

Інша частина моїх думок була зосереджена на Аларіку. Я не могла перестати переживати за нього, коли думала про те, що він мало не загинув у боротьбі з Беном. Хоч він і демон, хоч його магія і сила змінюються, але це не змінює того факту, що я не хотіла втратити його. Мені було страшно, кожен раз, коли я уявляла, як все могло закінчитися. Я боялася навіть думати, що могло б статися, якби в той момент він не зміг би подолати дракона. А що б залишилося після цього для мене? Пустка.

Зараз він був у своїй кімнаті, збираючи речі, і я точно знала, що час на мене тисне. Тому, знаючи, що Грегорі зараз з Амелією, я вирішила, що це найкращий момент, щоб поговорити з ним. Всі хвилювання відходили на другий план, адже зараз моє серце билося лише через нього.

Я заходила до кімнати, і одразу зауважила, як він зняв сорочку, плануючи одягти іншу. Тільки-но я побачила його, відразу все забулося. Моя реакція була майже такою, як у звичайної дівчини, що вперше бачить цього хлопця, що змушує її серце битися частіше. І я не могла втриматися від того, щоб не оцінити, який він красивий.

Знову цей спокусливий погляд, і я відчула, як все навколо відходить на другий план. Однак, залишалося питання — що я відчуваю до нього насправді? Він помітив моє замилування і насмішкувато запитав:

- Надивилась? – посміхнувся він. – І як? Тобі сподобалося те, що побачила?

- Було б на що, — злегка насмішкувато відповіла.

Не знаю чому, але мене це навіть вразило — його впевненість, він наче знав, як він на мене впливає. Та й я, зрештою, теж не була бездоганною у своїх почуттях до нього.

- Ілларіє, навіщо прийшла? — він відразу зібрався, готуючись до розмови. — Я не люблю цих всіх розмов ні про що. Давай, вирішимо все зараз.

І тут мене знову охопила невизначеність. Я ж прийшла сюди, щоб щось сказати, а тепер відчуваю, як серце вискакує з грудей, коли він лише стоїть переді мною. Важко навіть зібрати думки, не кажучи вже про слова.

- Поговорити, — це все, що я могла вимовити, намагаючись подолати своє хвилювання.

- Про те, що я тобі подобаюсь? — знову його посмішка. — Чи ти хотіла одразу зізнатися в коханні?

Я не могла утриматися від посмішки. Це було так... типово для нього — така впевненість у собі. Але навіть у всій цій впевненості я відчувала, що йому не байдужі мої почуття.

- Ні, я...

Тут він раптово опинився поруч і поцілував мене. Цей поцілунок зламав усі мої бар'єри. Я не встигла навіть заперечити або відповісти, як все моє тіло відгукнулося на цей момент, ніби відпускаючи всі тривоги й хвилювання. Якби я й намагалася відреагувати, це не мало б значення. Просто я була в ньому, в цьому поцілунку, і в його теплоті.

- Розслабся, Ілларіє, — тихо сказав він, коли відсторонився. — Я не завдам тобі шкоди. Я... взагалі в тебе закоханий. І не боюся це визнати.

Це було як громовий удар. Весь світ ніби зупинився на секунду, і я відчула, як моє серце починає швидше битися. Так, я зрозуміла, що це правда. І в той момент все, що я могла сказати, це:

- Ти будеш моєю дівчиною? — спитав він з надією.

- Ого, як офіційно, — розсміялася я, але відчула, як ці слова по-справжньому вивільняють мене від сумнівів. — А чому ти не пішов далі? Де визнання перед усіма знайомими? А дозволу в Реджинальда не питав?

Він вперше виглядав розгубленим, і я не могла не посміятися з його реакції. Могутній вампір, а знітився від таких слів. Ось що роблять з людьми почуття.

- Ну, якщо ти хочеш, можемо... — йому справді було ніяково.

- Просто поцілуй мене, — перервала я його.

І він це зробив, і я відчула, що це вже не просто слова чи жарти. Це було справжнє відчуття, справжні почуття. Тепер ми разом. І нехай майбутнє, яке чекає нас, буде переповнене труднощами, але ми будемо разом. І це єдине, що важливо для мене зараз.