Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

це, хоча він і не знає подробиць, його переслідує дивне почуття фальшу, яке часто супроводжує глядачів у кіно чи театрі. Наче й непогано написано, ніби й режисер гарний, зіграно теж нормально, але відчувається, що це лише театр, а замість героїв бачиш акторів, глядачів і люстру над залою.

— Єжи Шиллер? — запитав він нарешті.

— Його батько був командиром загону проклятих, це він доніс на Вайсброта й звинуватив його в шпигунстві. Цікава постать, до війни жив у Німеччині й разом з іншими заснував Союз поляків. Коли вибухнула війна, приїхав сюди воювати й навіть відзначений в історії партизанської боротьби, на його рахунку чимало диверсій, деякі з них дуже видовищні. Та потім він вирішив, що червоних ненавидить дужче, аніж німців, тому пішов до лісу. За сталінських часів його не впіймали, а потім він перестав бути суспільним ворогом, та все-таки виїхав до Німеччини, помер у вісімдесятих. Син Єжи народився вже там.

— Гжегож Будник?

— Син начальника слідчого ізолятора.

— Того, що не дозволив лікареві прийняти в дружини пологи?

— На його сумлінні значно більше гріхів, проте так, цього. Будник-старший прожив довге життя, помер спокійно від старості в дев’яності.

— А Ельжбета Будник? Як вона була пов’язана із цими подіями?

— Якщо чесно, то я довго думав, що взагалі ніяк, припустив, що лише через чоловіка, тому й загинула. Я вирішив, що коли хтось настільки божевільний, аби переслідувати дітей винуватців трагедії, яка сталася сімдесят років тому, то може, він настільки ненормальний, що полює й на їхні родини.

Шацький кивнув головою, думки були слушними.

— Але я вирішив перевірити всі сліди, на щастя, познайомився з однією дуже тямущою працівницею архіву, — Мишинський ледь зашарівся. — Вона трохи почаклувала із різними базами даних, і що виявилося? Пані Будник приїхала сюди ще як панна Шушкевич, із Кракова, але народилася в Сандомирі в 1963 році. Її мати, 1936 року народження у свою чергу походить із Завихостя.

— Тобто коли Вайсброти померли, їй було одинадцять років, — мовив Шацький, і фрагменти пазлів знайшли своє місце. — Така маленька дівчинка, вихована в єврейському штетлі, де вона належала до меншості й де наслухалася різних оповідок, така маленька дівчинка могла неабияк перелякатися, побачивши страшну бочку в напівзруйнованому єврейському домі.

Мишинський нічого не відповів, усе й так було надто очевидним. Шацькому залишилося дізнатися про одну річ. Одну-єдину. І знову щось схопило за горло, наче заважаючи поставити останнє питання. Що це, таке з ним сталося вперше. Втома? Невроз? Вік? Може, йому бракує якихось вітамінів? Адже все так гарно збігалося. Три жертви сімдесят років тому, три трупи нині. Око за око, життя за життя. Син партизана, який доніс на лікаря. Син слідчого, який не дозволив йому прийняти в дружини пологи, зате дозволив вчинити самогубство. Донька дівчинки, яка своєю вірою в криваву легенду прирекла на смерть лікареву дружину. Але чому тепер? Чому так пізно? Адже й раніше можна було покарати справжніх винуватців, не можна мститися дітям за гріхи батьків. Чи це було зроблено навмисне? Чи, може, вбивця так пізно довідався, як усе було насправді? Власне, це було останнє, про що хотів дізнатися Шацький. Питання якось уклалося на язику, але не пролазило між зубами. «Хай тобі грець, Теодоре», — вилаяв він себе подумки. — «Ти мусиш дізнатися, хто це, навіть якщо почуте не дуже тобі сподобається. Ти прокурор на службі в Республіки Польща, і зараз знатимеш, хто винуватець. Решта не має значення.»

— А що сталося з іншою дитиною Вайсбротів? — холодно запитав він.

— Офіційно такої людини немає. Тим не менш, є певна особа відповідного віку. Я натрапив на його слід почасти випадково, бо він шукав дещо в архівах Інституту, навіть прізвище вказав. Ця людина виросла в дитячому будинку в Кельце, до того немає жодних записів ані про неї, ані про її предків, хоча я все докладно обшукав. У цієї людини абсолютно польське прізвище, є родина, донька. Зрештою, він працює у вашій галузі, тобто у правоохоронних органах.

2

Усе звершилося, не залишається нічого, крім як розпочати нове життя. Яким воно буде? Скільки триватиме? Що принесе? Чи вдасться в цій порожнечі знайти кохання й дружбу? Колись згодом. Сміється. Кохання й дружбу, нічого собі. І раптом відчуває невимовний жаль за втраченою молодістю й утраченим коханням. Хоча, щоб втішити себе, думає, що не існує ані справжньої молодості, ані справжнього кохання... Після всіх цих похмурих учинків у нього немає жодного шансу очистити свою душу. Та це пусте. Порожнеча й темрява — не надто висока ціна за спокій, за те, що він більше не відчуває цієї страшної ненависті. Здригається, коли чує стукання у двері. Дивно, він не сподівався гостей.

3

— Ви помиляєтеся, пане прокуроре.

Теодор Шацький мовчав, якраз у цій процедурі його роль була незначною, усе це була суто поліційна робота. Маршалок, щоправда, затинався й дивився винувато, але виконав усі передбачені законом дії. Відрекомендувався, оголосив законну підставу й справу, якої стосувався арешт, перевірив документи затриманого, обшукав його, відібрав зброю, одягнув кайданки й повідомив про право на присутність адвоката й право мовчати.

Інспектор Леон Вільчур скорився спокійно й мовчки, зрештою, він був з усім цим знайомий. Не виглядав здивованим, не смикався, не сварився, не намагався втекти.

— Помиляєтеся, пане прокуроре, — повторив він із притиском.

Що він міг сказати? Йому боліли всі м’язи, поранена рука, а тепер іще й шия, він справді був неймовірно втомлений. Знехотя глянув на старого поліцейського. Без піджака, у самій розхристаній сорочці, штанах, у тонких шкарпетках він виглядав ще жалюгідніше, ніж завжди. Немічний дідок, який проводить день на лікарняному перед телевізором у занедбаній квартирі, захаращеній запилюженим мотлохом. Проте примусив себе перевести погляд і зустрітися із сухими, жовтуватими очима Вільчура. Він завжди думав, що за ними криється зневага до світу, звичайна гіркота й типова надвіслянська фрустрація. Але щоб ненависть? Боже мій, скільки ж зусиль треба було роками вкладати в плекання ненависті, щоб скоїти три вбивства в ім’я вендети за події сімдесятирічної давнини. Скільки праці, щоб не дати цій ненависті згаснути, виблякнути, щоб не втратити її з очей навіть на мить.

Фахівці цього не підтвердять, і слушно, але для нього Вільчур був шаленцем. Він бачив різні вбивства й різних убивць. Плаксивих, нахабних, агресивних, скрушних. Але щоб так? Він ніяк не міг