Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Алхіміст сковтнув, таки зважився і пішов вище. Зупинився на останньому щаблі, ясно побачивши її перед собою. Вона стояла на краю стіни. Він на щабель нижче, щоб їх з нею очі перебували на одному рівні. Химерниця Зими трохи виглянула за його спину з одного боку. Стала на місце. Зазирнула йому за спину з іншого боку.

- А просто квітів подарувати не міг? - запитала Дезіре. - Думаєш справити на дівчину враження ось цим?

- Ні, не цим. - Поєднувач рішуче похитав головою. - А тим, що я тебе кохаю. Так сильно, як нікого ніколи не любив. Я думаю про тебе з тієї самої секунди, як побачив тебе вперше на цій стіні. І немає мені спокою ні вдень, ні вночі.

Химерниця опустила очі, прикусила губу. Не найкраще освідчення в коханні. І запізніле.

- І що ж ти раніше цього не казав?

- Тому що раніше я був ідіотом. Ті болючі дні, що ти була непритомна, стали для мене найгіршим випробуванням у житті! Мені так багато треба тобі сказати!

Алхіміст важко дихав. Якби Ейр зараз бачила його обличчя, то здивувалася б, помітивши, як воно змінилося. В очах заграла пісня життя, і вираз обличчя означав лише одне — що він заради неї на все готовий. Напевно, це помітили й усі ті люди, що стовпились на стіні і мовчки слухали розмову.

- Ну, якщо тобі хочеться щось там мені розповісти. - Дезіре відступила на крок, повернувшись до нього правим боком. - Думаю, я дозволю тобі це зробити.

Поєднувач зайшов на стіну. Вона не двозначно схилила голову і подивилася на його руку. Алхіміст відразу виставив свою руку трохи вперед і Дезіре взяла його під руку. Він задоволено усміхнувся, але так, щоби вона не бачила. Разом вони пішли стіною. Всі розходилися у них на шляху, даючи пройти абсолютному алхімісту і Химерниці Зими.

- Ось тепер і ми можемо підніматися. - сказала Ейр.

Загін почав рухатися, задзвеніли лати, почулися голоси. Усі люди на рубежі та стіні зустрічали своїх героїв. Чемпіони поверталися переможцями.

- Ти не стала першим генералом, що не програв у бою за фортецю тисячі фонтанів. - посміхнувся Калібрісто.

- Думаю, що нас обох можна з цим привітати. - усміхнулася у відповідь дівчина.

Дезіре і Поєднувач йшли не поспішаючи. І мовчки. Вони чекали, доки відійдуть від скупчення людей.

- До того, як я перепрошу, я хотів би розповісти тобі про мій народ.

- Думаєш, я не знаю, хто такі алхімісти? Хоча у нас у Північному їх називають алхіміками. - Дезіре стиснула губи, сердячись на себе за те, що перебила його. Гм, він це заслужив. - Розповідай.

- Все моє дитинство пройшло у батьківській хаті. Я виріс на легендах. На наших легендах. Здебільшого у них розповідається про Першого Алхіміста. Абсолютного, як і я. Це саме він започаткував нашу країну на болотах.

Дезіре скривилася. Кому це в здоровому глузді спаде на думку створювати країну в таких жахливих місцях? Мухи, бруд, сморід...

- І знаєш, про що майже у всіх із них йдеться?

- Про те, що ви маєте його почитати ще двадцять тисяч років. Він був найвеличнішим, наймогутнішим, найдобрішим, найчеснішим, найсправедливішим і найрозумнішим, любив дітей, добре готував… - Дезіре подивилася на Поєднувача. - Ну, і про що?

- Майже про все, що ти перерахувала. Тільки готувати він не вмів. - усміхнувся алхіміст.

- Але дуже хотів навчитися. - здогадалася Дезіре. - І якби навчився, то його страви досі були б у пошані.

- Так. - кивнув Поєднувач. - Він був великим у всьому. Він завів на ті місця цілий народ. І довго боронив його. Уявляєш, як його шанують досі? Як я дізнався пізніше, у тих місцях живе аж два народи алхімістів. І кожен має свої легенди. Але обидва вважають Першого Алхіміста родоначальником наших країн. - Абсолютний зробив паузу, вони майже дійшли до краю стіни. - Ти розумієш, наскільки маленький хлопчик поважав того знаменитого драйтла і як хотів бути схожим на нього? А тепер уяви, що в кожній другій легенді Алхіміст бореться проти ворогів. І перемагає. Тут є де розгулятися фантазії дитини.

Вони підійшли до краю стіни.

- Запалиш? - запитав Поєднувач.

- А ти не загрожуватимеш мене вбити і звинувачувати у всьому, що не згадаєш? - з усмішкою наївної дівчинки спитала Дезіре. Ця посмішка була в неї однією з найулюбленіших.

Алхіміст насупив брови.

І як йому пояснити, що вона тепер не Химерниця? Що вона більше ніколи не зможе увійти в потік? Не зможе насолодитися його силою?

- Я більше не Химерниця. - з якоюсь журбою промовила Дезіре. - Бачиш? Мені потрібна рука, щоб набрати кольору з потоку.

- Спробуй. - коротка відповідь алхіміста.

Дезіре зітхнула. Зрештою, рука потрібна, щоб набрати сили для тих крапельок. А щоб просто запалити очі… Теоретично, і без рук можна це зробити. Та Дезіре боялася пробувати. Увесь цей час після тієї битви. Боялася. Напевно, прийшов час спробувати.

Химерниця Зими запалила очі. Він цілу мить дивився на її обличчя. Здавалося, що м'яке фіолетове світло підкреслює правильні лінії її обличчя. Абсолютний зітхнув і приклав руки до стіни. Він створив дорогу нагору. На скелі. Широку, щоб вони вдвох змогли по ній пройти. І щоб їм ніхто не заважав. Він знову запропонував дівчині руку, і вона погодилася.

- Знаєш, як він помер?

Химерниця Зими заперечливо похитала головою.

- Він був убитий. Химерницею. Відьма з холодними синіми очима і крижаним серцем. Так сказано у тих легендах, які розповідають про його смерть. Вважається, що саме через Химерниць він і заснував нашу державу на болотах. Щоби менше охочих було на нас нападати. Щоб, знаючи всі стежки, нам легше було оборонятися.

Вони зайшли нагору. Тут розмістився невеликий майданчик, на якому можна було зупинитись.

- Я ненавидів Химерниць з дитинства. Не було й дня, щоб я не уявляв, як зношу комусь із них голову. Я в поліот прийшов лише з однією метою – стати великим алхімістом і помститися за свій народ, за те, що ми досі змушені жити у болотах, за смерть Першого Алхіміста. Я жив із цією мрією майже два десятки років. - він замовк і зітхнув. - А потім я познайомився з тобою. Закохався з першого погляду. Коли ти повернулася до мене, і твоє волосся хитнулось у світлі місяця, моє серце хитнулося в десяток разів сильніше. Тепер я впевнений, що зустріч із тобою і стала ключовою подією. Але, це поки що ми опустимо. Коли я дізнався, що ти Химерниця, то злякався. Того, що вчиняю неправильно. Я… насправді не знав, як мені поводитися. Не знав, що про це думати. Як до тебе ставитись. - алхіміст опустив голову. - Я все життя хотів лише одного — помститися Химерницям. А тут виявляється, що та, кого я люблю, одна з них. Що мені було робити?