В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

всіх християн, і якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б не завагався...» Щоправда, для Острозького церковна унія все ж концептуально відповідала масштабам, первісно проектованим Римською курією, тобто як об’єднання з католицьким світом на рівноправній основі всього світу православного, в тому числі й Московії, і східних патріархатів.

Це прагнення відверто дисонувало з баченням римо-католицьких ієрархів суті об’єднання, зокрема польського кардинала Станіслава Гозія. Адже унія, за Гозієм, мала засвідчити підпорядкування східної церкви Риму. Ще більш радикально свої погляди на унійний процес висловлював інший тогочасний римо-католицький авторитет — єзуїт Петро Скарга, котрий переконував, що єдиною «істинною» церквою є римо-католицька. А тому й то церковна унія православної Русі з Римом може відбуватися лише у формі визнання православними русинами своїх «помилок» і відречення від «греків» і потім — навернення до «істинної віри», яку уособлює папа римський.

Утім, попри зверхнє ставлення до православ’я римо-католицьких лідерів, у православних ієрархів були власні резони щодо зближення з Римом. Зокрема, православний клір непокоїло помітне відставання православного духовенства від католицького в умовах перебудови того у відповідності з постановами Тридентського собору. До того ж тенденція до зміцнення позицій католицизму унаочнювала соціальне аутсайдерство православних, у тому числі й кліру, залежного від примх навернутих до католицизму землевласників. На підтримку унії виступали єпископи Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Лев Пелчицький, Діонісій Збируйський.

Ще більше зміцніли позиції прихильників унії, коли 1593 р. єпископом Володимирським і Берестейським став колишній берестейський каштелян і сенатор, впливовий у Речі Посполитій Іпатій Потій. Саме Потій разом із Терлецьким наприкінці 1594 р. в місті Торчині на Волині склали знамениті артикули, на основі яких розпочалися переговори з Римом щодо об’єднання православної церкви Русі з римо-католицькою церквою.

«Торчинські артикули», підписані київським митрополитом Михайлом Рогозою і сімома єпископами, на початку наступного року були передані до Риму. А наприкінці року в папській столиці за присутності самого папи й кардиналів Терлецький і Потій від імені ієрархів і вірян Київської митрополії відбули урочисту церемонію об’єднання церков. Руські владики визнали першість апостольського столу, а папу римського — наступником св. Петра та намісником Ісуса Христа, головою, отцем і вчителем усіх християн; прийняли католицьке віросповідання, включно з догматом про походження Святого Духа в його тридентському формулюванні — «від Отця і Сина». Натомість Римська курія погодилась залишити незмінною обрядовість православної церкви, літургію, богослужбовий чин, форму таїнства хрещення тощо. Публічне ухвалення прийнятих у Римі постанов було призначене на осінь 1596 р. А проголошення злуки церков мало відбутися на спеціально скликаному в Бересті соборі Руської церкви. Ініціатори церковного об’єднання дуже хотіли б, щоб подія мала урочистий характер. Утім, до об’єднавчого собору обидві сторони готувалися, як до вирішальної битви.

Справа в тому, що проти унії рішуче виступив її колишній палкий прибічник — князь Костянтин-Василь Острозький. Князь був незадоволений з того, що унія, котра задумувалася як універсальна акція для християн усього східного обряду, перетворилася на регіональний проект лише для Русі. Вочевидь, не менше обурення Острозького викликала й сама спроба владнати цю «велику справу», обійшовши його, некоронованого короля русинів. З метою посилення власних позицій князь Костянтин-Василь Острозький запросив до Берестя делегацію Константинопольської патріархії на чолі з протосинкелом (намісником) Никифором. Дорогою в Україну в Хотині останнього було заарештовано королівською адміністрацією. Але невдовзі Никифору за допомогою людей князя Острозького вдалося втекти з в’язниці. До Берестя він прибув також під охороною надвірних військ князя. Сам «некоронований монарх» прибув до Берестя на чолі чималого збройного загону. Крім Никифора, Східну церкву представляв і протосикнел патріарха александрійського Мелетія Пігаса Кирило Лукарис.

3’їхавшись до Берестя на 16 жовтня 1596 р., опоненти так і не зуміли домовитися про порядок проведення собору. Прибічники унії під захистом королівських загонів засідали в соборній церкві Святого Миколая, а її супротивники — в оточеній надвірними військами Острозького міській садибі, де зупинився князь, оскільки за розпорядженням короля всі православні церкви в місті, крім церкви Св. Миколая, було зачинено.

Такими ж непримиренними, як умови соборування, виявились і ухвали соборів, конкурували між собою. Кожен із них передусім задекларував власну канонічність і правоту та засудив, відповідно, супротивну сторону. Собор у церкві Святого Миколая підтримав об’єднання з Римом, склав офіційний акт про визнання влади папи римського та прилучення до римо-католицької церкви. Опонентський собор усі унійні ухвали своїх супротивників рішуче відкинув і засудив. На завершення соборонування унійний митрополит Михайло Рогоза піддав прокляттю і позбавив сану львівського і перемишльського єпископів. Натомість намісник патріарха константинопольського відлучив від церкви й позбавив сану унійного митрополита Київського та єпископів, котрі підтримали унію. Загалом же унія, задумана її творцями як засіб об’єднання Речі Посполитої, насправді розколола державу.

Словесні війни навколо унії

Опозиція щодо церковної унії, реалізованої врешті на Берестейському соборі 1596 р., в Україні проявилася відразу після оприлюднення інформації про унійні ініціативи православного кліру. Першим словом взяв духовний лідер православної Русі князь Костянтин-Василь Острозький. У відповідь на підготовлені Терлецьким і Потієм «Торчинські артикули» та відмову Зиґмунта III скликати церковний собор для їх обговорення 25 липня 1595 р. Острозький надрукував у своїй друкарні знамените «Оповіщення», закликаючи православну Русь стати на захист загроженого «благочестя». За місяць пізніше князь закликав до спільних дій проти короля — відступника присяги щодо дотримання релігійної толерації — лідерів протестантського табору Польщі та Литви. Але акції 1595 р. були лише прелюдією до словесної та справжньої фізичної війни між прибічниками та супротивниками унії — війни, яка розпочалася вже з Берестя.

23 жовтня 1596 р. до судових книг Володимирського замку на Волині учасники антиунійного собору записали офіційну Протестацію, стверджуючи свій твердий намір «всіма силами боронити» перехід православних на унію. Одночасно князь Острозький звернувся до короля з вимогою визнати собор, що відбувся в церкві Св. Миколая, неправомірним. З аналогічною вимогою, але вже скерованою проти супротивників унії, до Зиґмунта III звернувся митрополит Рогоза.

Згідно з актом Варшавської конфедерації 1573 р., правитель мав усі підстави, щоб уникнути невдячної у цьому випадку місії третейського судді та визнати законність обох гілок Руської церкви. Натомість Зиґмунт III не став дбати про збереження міжконфесійного спокою в державі, а визнав законними права лише уніатів. Православна частина, яка кількісно переважали своїх опонентів, опинилася поза законом. Незважаючи на кількісне переважання супротивників унії, виняткова прерогатива короля затверджувати рукопокладення на єпископські та на митрополичі кафедри створила ситуацію, за якої всі офіційно визнані ієрархи були уніатами, а православна паства залишилась без своїх провідників.

Тим часом у Речі Посполитій