В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

вибухнула полемічна війна, в ході якої прибічників і супротивники унії намагались будь-що довести власну правоту. Першим «пострілом» у тривалій і запеклій полемічній війні став виступ найбільш талановитого тогочасного полеміста єзуїтського теолога Петра Скарги — твір «Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем», що з’явився ще задовго до собору 1596 р. Зважаючи на недостатню розвиненість полемічної культури в православному середовищі, право завдати удар у відповідь князь Острозький надав протестанту Мотовилу, що входив до складу Острозького гуртка інтелектуалів. Близько 1582 р. Мотовило видрукував «Посланіє до латин из их же книг». Слідом за цим із православного табору виходять твори інших освічених співробітників князя Острозького Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного», Василя Суразького (Малюшицького) «О єдиной істинной православной вірі».

Утім, справжній потік полемічної літератури спровокуютьвали берестейські постанови. І цього разу ініціатива виходила з уніатського табору: уже на початку 1597 р. анонімний автор (найімовірніше, П. Скарга) надрукував книгу «Описаньє й оборона собору руского Берестейського», де містилося обґрунтування законності проведеного в церкві Св. Миколая собору, а натомість зібрання супротивної сторони таврувалося як приватна «схажка», спровокована супротивниками християнської віри. У відповідь — також анонімно — вийшла збірка актів православного собору «Ектезис», де з опорою на задокументовані матеріали переконливо доводилась канонічність православного зібрання та, відповідно, протизаконність унії.

Ще більш переконливим антиунійним твором, який дослідники класифікують як вершину полемічної літератури, став трактат «Анокрисис» («Відповідь»), підписаний псевдонімом Христофор Філалет, тобто Христоносець Правдолюб. У ньому полеміст пророчо застерігав, що порушення прав і свобод однієї частини народу призведе до порушення рівноваги в усій державі, а отже, може спричинитися до громадянської війни.

Передчуття неминучої катастрофи, артикульоване в творі Філалета, проходить червоною ниткою в працях одного з найвидатніших православних полемістів Мелетія Смотрицького. Творчість Смотрицького, оприлюднена в таких трактатах як «Антиграфи», «Тренос, або Плач Східної церкви», «Апологія», «Протестація», «Паренезис», спрямована не стільки на те, щоб довести неправильність чи неканонічність позиції супротивної сторони, скільки застерегти обидві сторони про небезпеку поглиблення протистояння, його конечну смертельну згубність.

Принципово іншу тональність мали послання також одного з найталановитіших полемістів тієї доби — аскета-пустельника Івана (Йоана) Вишенського. Для нього католицька церква — не що інше, як «здохлий труп», а «лядська земля» — «зарослая тернієм безвірия і безбожія». Так само не жалує гострий на філігранне слово Вишенський і домашніх прибічників оновлення Русі, котрих картає не інакше, як сонмище розпусників і користолюбців, котрих «осліпив і омрачив» антихрист.

«З доброй приязні... окрутнє ся великая неприязнь вщела...»

Відчуваючи за собою підтримку королівської адміністрації, ієрархи уніатської церкви намагалися силою навернути до себе православних чи розправитися з їхніми духовними авторитетами. Зокрема, одного з таких лідерів антиунійного руху, протосинкела Никифора, під тиском королівської адміністрації звинуватили в шпигунстві на користь Османської імперії й кинули до в’язниці, де він згодом і помер.

Особливо наполегливим у наверненні до унії православних був єпископ володимирський і берестейський, а з 1599 р. уніатський митрополит київський Іпатій Потій. Будучи людиною норовливою і крутою за вдачею, Потій міг дозволити собі власноруч поголити бороду православному священику, збройною ватагою оволодіти православним Іллінським монастирем у Володимирі чи роздерти навпіл настольний антимінс. Або ж, незважаючи на рішучі протести православної громади Києва, силою впровадити до міста св. Володимира свого намісника Антонія Грековича, аби той зайняв митрополичий Софійський монастир.

Полоцький уніатський архімандрит Йосафат Кунцевич, отримавши від короля дозвіл на підпорядкування всіх церков своєї єпархії, змушував православних жителів Вітебська у свята проводити свої урочисті літургії у відкритому полі за містом. Попередженнями литовського канцлера Лева Сапіги, що своїми вчинками владика може «запалити ті небезпечні іскри, котрі всім нам загрожують згубною і нищівної пожежею», Кунцевич знехтував. Як виявилося згодом, даремно знехтував...

Відповіді супротивників унії хоч і не були підтримані королівською владою, втім, від цього вони не стали не менш рішучими. 1609 р. лише дивом лишився живим Іпатій Потій, коли на нього у Вільні кинувся з шаблею наголо місцевий міщанин Іван Тупека. Затуливши чоло рукою, єпископ втратив два пальці, але зберіг життя.

Менше пощастило митрополичому наміснику Грековичу. За його аж надто активну діяльність з упровадження унії у Києві в травні 1610 р. козацька ватага устами свого гетьмана Григорія Тискиневича застерегла не вступати до Софійського монастиря, бо вб’ють, «яко пса». Того ж таки року хтось із козаків спробував виконати погрозу, проте замах був невдалий. Аж поки в лютому 1618 р. козаки таки схопили Грековича у власному будинку та виконали свою давню погрозу, пустивши під лід на Дніпрі, неподалік від Видубицького монастиря, «осетрів годувати».

Жертвою самосуду православної пастви став і полоцький уніатський архієпископ Йосафат Кунцевич, тіло якого також упокоїлось у річці Двіна. Платою ж за життя Кунцевича стало карання на горло 19 зачинателів бунту в Полоцьку, знищення місцевої ратуші та позбавлення міської громади магдебурзьких прав.

Висвячений на православного митрополита київського Йов Борецький у своїй знаменитій «Протестації» 1621 р. звинувачував уніатів, що вони своїми діями «порушують святий спокій, руйнують давню любов і згоду між поляками та Руссю».

Майже два десятиліття перед тим, 1604 р., львівський протопіп скаржився, що приїзд до міста Потія та його привселюдне відлучення від церкви православних спричинило ситуацію, за якої «люд на люд, дом на дом повстал... з доброй приязни Руси з поляки окрутнє ся великая неприязнь вщела...»

«За церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити...»

Козацтво, що виникло на Великому Кордоні осілої європейської та кочової азійської цивілізацій, тривалий час несло на собі карб свого прикордонного життя як у сфері побуту та способу життя, де тісно перепліталися ознаки різних цивілізаційних належностей, так і значною мірою індиферентного ставлення до проблем міжконфесійного співжиття. Доволі курйозним, хоч і не менш від того промовистим, є свідчення історичного джерела кінця 1570-х рр., автор якого цілком серйозно стверджував, що козацтво є переважно «віри магометанської».

Будь-які сумніви щодо християнської належності козацтва розсіюються в часи католицького наступу, породженого постановами Тридентського собору, особливо в добу збурення Русі підготовкою, а згодом реалізації планів церковної унії. Втративши підтримку влади, православні ієрархи віднайшли її в особі запорозьких лицарів. Так, 1609 р. київські міщани, протестуючи проти насильницького впровадження Іпатієм Потієм до митрополичого Софійського монастиря свого намісника Антонія Грековича, на допомогу закликали запорожців, котрі втопили в Дніпрі уніата («подсадили під льод води пити»). Декілька років по тому, 1613 р., архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький так само за збройної допомоги козаків повернув святій обителі землі, конфісковані уніатським митрополитом.