with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

Розділ 14. День зниклих людей

   Ранкові промінці сонця з усіх боків заглядали у кімнату Мірабель. Вони зовсім не гріли, і приносили із собою залишки нічного дощу. Острів Втраченого поступово прокидався, чувся людський гомін і брязкання посуду. Бель розплющила очі, згадуючи минулу ніч. Вона озирнулася, в надії побачити Ніко і посміхнулася, коли помітила його сонний погляд.

-Що ти робиш?- Тихо запитала вона.

-Дивлюся на тебе.- Він прибрав з обличчя волосся ні на мить не відводячи погляд.

-Навіщо?

-Ще ніколи не бачив тебе такою…- Ніко доторкнувся її щоки.

-Не буду питати якою.- Мірабель наблизилася до нього, поклавши голову на його груди.- Потрібно вставити.

-Так.- Відповів Святий.- Але, може, ще трошки залишимось тут?

-Ще трошки. 

   Вона згадала про те, скільки всього треба встигнути зробити і неприємна тяжкість на душі знову повернулася. 

-Звідки ти знаєш Лірію?- Поцікавилася Бель.

-Це дуже давня історія.- Відповів Ніко.- Таких, як вона, лишилося дуже мало. Вона була мені як мама, коли Елемстоун тільки став моїм домом. Серед досвідчених Хранителів елементів я почувався зайвим, але вона була поруч. Навчала, допомагала і підтримувала більше за Природу і Почуття. Пам’ятаю, як на Санктичних горах постійно говорили про мого попередника, не могли змиритися з тим, що його більше немає. Вони вважали мене гіршим за нього, думали, що я не впораюсь, однак Лірія так не думала. Напевно, завдяки їй я і став таким, яким є.- Святий на мить замислився.- Минали роки і згодом навіть Хранителі забули про Х’юго. Окрім Фаб’єн, яка оберігає Священну Блискавку у Колбі. Вона досі порівнює мене з ним і вважає, що я можу припуститися тої ж помилки, що її найкращий друг. 

-Думаю, вона хоче тільки кращого.- Мовила Бель.- Якщо вона все ще не може відпустити його, значить є вагома причина і вона відчуває, що має піклуватися про тебе, щоб історія не повторилася. 

-Я багато разів запитував у неї про причину, але Фаб’єн ніколи не продовжувала розмову.  

-Що тобі відомо про нього?- Мірабель підвела на Святого очі.- Про Х’юго?

-Дуже мало.- Він зітхнув.- Природа і Почуття одразу позбулися майже всього, що нагадувало про нього.

-Майже?

-Люди дуже любили його і не дозволили Вищим Духам так просто його забути.- Пояснив Ніко.- Тому цей острів названий на честь Першого Святого. Це була умова елемстоунців. До того ж жителі Прірви Сандри – це його заслуга, тому ця частина Елемстоуна у більшості асоціюється саме з ним. 

-Ні…- Бель налякано відвела погляд.- Цей острів названий на честь Х’юго? Ти впевнений у цьому?

-Так.- Він напружився від такої реакції Мірабель.- Що сталося?

-Вчора… Коли я хотіла…- Вона заплющила очі, бажаючи не говорити цього вголос.

-Я розумію.- Почулися тихі слова Святого.- Все гаразд.

-Я опинилася біля пелюсткового оракулу.- Продовжила Бель.- У Потойбіччі, коли ми знайшли вихід звідти, я бачила трьох жінок. Спершу я подумала, що мені тільки здається і не звернула уваги на них, але вчора вони теж були там. 

-Це можуть бути наслідки твоєї втоми…- Ніко попестив її волосся.- У тебе були нелегкі дні.

-У мене були такі ж припущення, поки вони не заговорили до мене. Вони благали мене не робити цього, не кидати Елемстоун і всіх людей у ньому.- Мірабель злякано подивилася на Ніко.- А коли я запитала про те, хто вони, то одна з них представилася як помічниці того, на честь кого названий цей острів. 

-Що?- Ніко похмуро глянув перед собою.- Помічниці Х’юго? Це неможливо. 

-Але я бачила їх. Говорила з ними. І вони не дозволили мені припуститися помилки. 

-Я справді не знаю що це може значити.- Відповів Святий.- Але Фаб’єн має знати. Я поговорю з нею. 

-Ніко,- Бель провела рукою по його щоці, повертаючи до себе.- Ти обіцяв не повертатися до мене. Ти зробив все, що мав зробити. Священна Вода у Колбі опиниться у річці і це стане кінцем. 

-Гаразд.- Збрехав Ніко, переводячи тему.- Розкажи про те, що сталося у долині свічок. 

-Тільки не це.- Мірабель зовсім не хотіла знову повертатися у той жахливий день.

-Діти Сонця і Крові – величезна таємниця Елемстоуна. У той день я зрозумів чому їх не хочуть надовго лишати у нашому світі.

-Чому?- Вона не змогла не запитати, хоча наперед знала відповідь. 

-Їх дар настільки безмежний, що він здатний змінити все.- Святий перевів погляд на вікно, що осяювалося промінням.- Таких людей бояться, тому що сила всередині них занадто потужна як для звичайного Метафізентійця чи Валентійця. Це рідкісні випадки, але тим не менш такі можливості лякають. 

-Лякають?- Бель ледь посміхнулася.- Стеліор був найдобрішою людиною, яку я тільки знала. Він навіть комашку не міг образити. А мої батьки поводилися з ним, як з небезпечним монстром. Вони зіпсували йому життя і перетворили у суцільний кошмар. Ніхто б не витримав такого знущання. 

-Отже, Стеліор.- Мовив Ніко.

-Мій старший брат. Навіть Розаліна вважала, що мати з батьком перегинали палицю по відношенню до нього. А після його зникнення вона сильно змінилася.- До Бель повернулися сумні спогади її дитинства.- Я майже впевнена у тому, що вона звинувачує у цьому мене. Стеліор, напевно, був єдиним, кого по-справжньому любила Ліна, якщо не брати до уваги батька. Вона ніколи не говорить про нього. Ми всі. Але їй було найважче. 

-А я гадав, що тобі.- Сказав Святий.- Враховуючи те, що ти забрала його дар, щоб полегшити його страждання. 

-Я ненавмисне. У той момент я думала про те, що маю піти з ним, якщо Стеліор помре. 

-Ти була ще такою маленькою…- Ніко обійняв її, розуміючи, що ці миті скоро зникнуть назавжди.

   Знизу долинув голос Вієро, який, схоже, вже встиг потоваришувати з Лірією. А ще солодкий аромат чогось смачненького. Мірабель неохоче сповзла з ліжка, знайшовши речі, які залишала Лірія і попрямувала до ванної кімнати, зоставивши Святого серед всіх цих розмов і незрозумілих припущень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍