Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

▿ 28 ▵

Тео скептично скривився, однак не встиг нічого відповісти Мілану, бо раптово міцні руки схопили його за пояс і, добряче труснувши, підняли над землею, а біля вуха пролунав знайомий голос:

— Щось ти якийсь залегкий для великого героя.

— Це щоб ніхто не здогадався, — відповів Тео, посміхнувшись і не намагаючись звільнитися.

— Відгодовувати тебе ще й відгодовувати... — гмикнув Боб, покрутившись з боку в бік та погойдавши Тео. — І навіть не знаю, чи варто, бо ти виявився більшим баламутом, ніж очікувалося: лишили тебе на кілька днів без нагляду — і ти вже почав ламати й підривати все, що бачиш.

— Це був вимушений крок.

— Вимушений?!! Ти тільки в Дельті тільки так не роби, чуєш? Я хочу там дожити до глибокої старості.

— Чую, але нічого не можу пообіцяти.

— Що? — він знову труснув Тео.

— Бобе, постав його на місце, — сказав Аян і багатозначно подивився на друга, кивнувши вбік.

Боб поглянув у вказаному напрямку і зустрівся поглядом із вродливою жінкою з небесно-блакитними очима, яка з неприхованою цікавістю спостерігала за ним і Тео. Не знав, хто вона, але по її довгій сірій накидці він здогадався, що жінка має безпосереднє відношення до церкви «Семи див». Він поставив Тео на землю, випростався й шанобливо кивнув їй:

— Вибачте. Давно його не бачив. Дуже скучив.

Вона ледь помітно посміхнулася йому у відповідь і перевела погляд на Тео, який розправляв на собі одяг.

— Мамо, це Тео. Тео, це моя мама, Людмила, — заговорив світловолосий юнак.

Боб його раніше не бачив, тому здивовано звів брови: як у такої молодої жінки такий дорослий син? Може, він не рідний? Навряд. Дуже вже схожий...

— Радий знайомству, — розгублено відповів Тео під її проникливим поглядом.

— Я теж, — відповіла вона, розглядаючи його, а потім зупинила погляд на його щоці. — Це справжнє тату чи імітація?

— Ви знаєте, що воно означає? — запитав Тео, намагаючись не видати голосом внутрішнє напруження, яке несподівано скувало тіло.

— Це знак «Синтезу».Таке тату вони робили тим, хто вдало проходив усі тестування. Тому я й питаю: тату справжнє чи це імітація?

Тео мовчав. Вочевидь, Людмила і справді багато знає. Звідки? І чи може він довіряти їй, власне, як і всій церкві «Семи див»? Щось їхній міст довіри будується дивно...

— Гадаю, що тату справжнє. Я бачив Тео на відео, він точно з проєкту, — повернувшись до матері, стишено сказав Мілан, так, що його слова почули лише ті, хто стояв поруч: Тео, Боб, Аян і Денис.

— Яке відео? — запитав Тео.

— Відеощоденник професора Кузана. Його фрагменти ще можна знайти в мережі, якщо довго шукати, — пояснив Мілан.

— Тобто, ти цілеспрямовано шукав його щоденники?

— Не лише їх.

— Звідки така цікавість?

— Кожен, хто хоч раз чув про штучний вірус екстремофілів, намагався знайти інформацію про проєкт. Така людська природа, — сказав Мілан, і на його губах з’явилася загадкова посмішка.

— Хіба зараз можна ще десь почути про цей вірус?

— Можна. Той, хто цікавиться можливостями протистояти Раді, багато що чує то тут, то там, хапається за будь-який шанс, навіть якщо той вважається міфічним, — Мілан покрутив зап’ястком у невизначеному жесті.

— Професор Кузан і його колишня діяльність, не зважаючи на плин часу, ще й досі багатьох цікавить, — заговорила Людмила, свердлячи Тео очима. — Створений ним вірус міг дати шанс на майбутнє людству, натомість став вироком для самого професора і всіх тих, хто був ним інфікований.

— Не для всіх.

— Не для всіх, — погодилася вона. — Як довго ти був у стані криптобіозу?

— Точно не скажу, але близько ста років.

— Довго. Хто тебе розбудив?

— Ну... — Тео покосився на Аяна з Бобом, — не те щоб розбудили.

— Мало не пристрелили, потім майже поховали, — вишкірився Боб.

— Скажімо так: з криптобіозу я вийшов недавно, і не так, як у лабораторії. Все було дуже екстремально.

— Де ж ти перебував такий тривалий час, що рука Ради Корпорацій не дотягнулася до тебе?

Тео поглянув на Аяна, потім знову на Людмилу:

— Я не відповідатиму на це питання, поки що.

— Ти був там один?

— Ні.

— А де інші?

— Інші... — Тео знову поглянув на Аяна, і той відповів замість нього:

— Рука Ради Корпорацій змогла до них дотягнутися, і вони, а також персонал, загинули. Лишився тільки Тео. Йому пощастило.

— Зрозуміло... — вона кивнула якимось своїм думкам, помовчала, а потім запитала, примруживши очі: — Який твій номер?

— Навіщо він вам?

— Твоя поява — несподівана...

— Якось ви не дуже здивовані.

— Здивована, але не вражена. Ти не перший екстремофіл, якого я бачу.

— Вони вбили не всіх?

— Не всіх. Мені хочеться дізнатися про тебе більше: хто ти, як потрапив до проєкту... Та й не щодня зустрічаєш людину з минулого. Звісно, можеш не казати, але, покопавшись у реєстрах, ми все одно дізнаємося.

— Двісті чотирнадцять.

— О... — вона скривила кутик рота, ковзнувши по Тео дещо розчарованим поглядом. — То ти з в’язнів... Довічне чи смертна?

Тео, пам’ятаючи про прохання Аяна притримати цю інформацію, мовчав.

— Та яка різниця? — несподівано обурився Боб. — Зараз його минуле абсолютно неважливе, бо тепер настало інше життя, до того ж доля дала Тео другий шанс. Йому, а не тим іншим.

Боб уважно стежив за Людмилою. Жінок такої витонченої краси він за своє життя бачив дуже мало, однак йому не сподобалася її упереджена реакція. Не так давно Аян розповів йому правду про Тео, і він сприйняв її доволі спокійно. У нього й самого помилок молодості вистачало, тому засуджувати нікого не збирався, та й за час його особистого знайомства з Тео він не міг сказати про нього нічого поганого, навпаки. Іноді намагався ставити себе на його місце, і не міг уявити, як то — прокинутися у зміненому світі. Собі такої долі він би не бажав...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍