Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Глава 36

Вероніка

— Мамо, Богдан приходив? — повертаю голову до матері і похмуро дивлюся на неї.

— Ні, доню, — брехала вона, дивлячись прямо мені в очі.

— Я чула його голос, — вперто скзала я. 

— Я не хочу, щоб ви спілкувалися! — приязна посмішка злетіла з її губ. -- Подивись, в якому ти стані. Що ще має статися, щоб ти зрозуміла, що він не підходить тобі? Від нього лише проблеми.

— Мамо, я в порядку! Це лише невелика гуля. Богдан не винен, що я пішла на двір серед ночі.

— Порядні дівчата не вештаються попід хатами в чужому одязі. На кого ти перетворилася? Що сталося з моєю дочкою, в яку я все життя вкладала душу? Ти вирішила занапастити себе? Отямся, ще трохи — і я вже не зможу тебе врятувати. 

— Боже, яка маячня! — крикнула я. — Якщо мене і треба рятувати, то, в першу чергу, від тебе. Ти не даєш мені жити! Я задихаюся поруч із тобою! — Я відвернулася від неї, ховаючи обличчя в долонях, не знаючи, що ще я маю сказати, щоб мати припинила грати роль наглядача і стала просто мамою. — Ти всіх нас робиш нещасними. Невже ти цього не розумієш?

— Просто я хочу вберегти тебе від помилок, яких наробила сама. Ти дуже змінилася після того, як почала зустрічатися з Ковалем. Стала брехати, у тебе з’явилися таємниці. Я відчуваю, що спілкування з ним погано на тебе впливає. Материнське серце неможливо обдурити. Вона відчуває, коли дитя в небезпеці.

— Чому ж любляче материнське серце не відчуває, що я кохаю Богдана? Він дуже нещасний, мамо. Я потрібна йому. І він потрібен мені. Лише з ним я почуваюся по-справжньому живою і щасливою. Не руйнуй наші життя, благаю!

— Дурниці! Пафосні слова, почуті в тупому серіалі, — мати нервово ходила по палаті, заламуючи пальці. — Що ти знаєш про життя? Тобі лише дев’ятнадцять. Думаєш я народилася з дипломом в зубах в кріслі директора? Знаєш, через що мені довелося пройти, щоб ти мала сите безтурботне життя? І замість подяки чую від тебе такі жоростокі слова. Вони крають мені серце. 

Раптом мені стало зрозуміло, що моя мати прожила життя, сповнене труднощів і горя. Я ніколи не думала про її мрії або про те, чи досягла вона в житті того, чого хотіла. Можливо, якби вона знайшла кохання й вийшла заміж, то не чіплялася б за мене так міцно, боячись втратити єдиний сенс, який знайшла в житті.

— Колись давно я була однією з тих, кого називають “золота молодь”, — тихо почала мати. Очі заскляніли, вони стояла біля вікна і дивилася вдалину невидющими очима, — мій батько обіймав високу посаду в міськраді. Це відкривало великі можливості не тільки для мене, а і для всіх моїх друзів або тих, хто такими називався. Гучні вечірки, дорогий алкоголь — атрибути красивого життя. За мною бігав не один номенклатурний синочок, а я обрала його, твого батька. Хлопці з мого оточення були нудні до зубного скреготу. Розмови лише про виставки, ресторани і посади, які забезпечать їм татусі. Антон був з іншого світу. З довгим волоссям і незмінною цигаркою в зубах. Він показав мені, який різнобарвний світ. Ми зустрічали світанок на Лисій горі, їздили на трамваї в Пущу-Водицю і курили на захаращеному балконі його крихітної “однушки”. 

Я слухала розкривши рота, боячись поворухнутися і прервати мамині спогади. Вперше вона так багато розповідала про свою молодість і стосунки з моїм батьком. Мати ніколи не розповідала мені про нього, а коли я розпитувала, сердилася і казала, щоб я не сміла і  згадувати про нього. Мати замовкла, а я злякалася, що вона знову передумала розповідати історію мого народження. Мені дуже хотілося дізнатися, який був мій батько. Високий чи низенький? Неслухняне каштанове волосся дісталося мені від нього? Яку музику він любив? Які книжки читав? Як вони познайомилися? Це лише невеличка частина запитань, на які я жадала отримати відповідь. Та жодного з них я не наважувалася озвучити. Знала, що мати розкаже лише те, що вважатиме за потрібне. Тому я жадібно поглинала ті крихти інформації, якими вона вирішила поділитися.

— Як я його кохала…, — прошепотіла мама, і я все перетворилася на слух, — як він мене цілував. Скільки щастя дарували мені його оксамитові губи… Я досі пам’ятаю аромат його парфумів і слова, які він мені шепотів: “Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання”.

— І що було далі? — не витримала я чергової довгої паузи. — Чому ви не одружилися, якщо так кохали один одного?

— Бо закінчилося все дуже швидко і до смішного банально, — поведінка матері різко змінилася. Ніжна завіса закоханості і меланхолії, що оповила її кілька хвилин тому, розвіялася, відкривши знайому постать. Ту, яку я звикла бачити щодня — холодну, прагматичну і сувору директорку. — Усе почалося з того, що батька звільнили з роботи. Ми змушені були виїхати з шикарної квартири в центрі міста і оселитися на околиці. Вдома почалися скандали. Батько болісно переживав втрату соціального статусу і скоро помер від серцевого нападу. Мати впала в депресію і не виходила з кімнати. Мені здавалося, що я потрапила в Задзеркалля. Посеред цього хаосу Антон мав би стати моєю розрадою. Я сподівалася, що він врятує мене від жаху, що відбувався вдома.  Та він все рідше знаходив час для спілкування зі мною, а коли дізнався про мою вагітність, безслідно зник, залишивши мене переживати цей кошмар одну.

— Як це “пропав”? — не зрозуміла я. — Ти шукала його? Зверталася до друзів? Може, він потрапив в аварію? Чи захворів? Може, він був у халепі і потребув допомоги?

— Яка ти наївна, — мама невдоволено посміхнулася й потерла долонями очі. — Я теж була такою. Три дні не відходила від телефону, невтомно обдзвонюючи всі лікарні та морги, перш ніж нарешті попрямувати до його будинку. Але двері ніхто не відчинив. Від спеки та хвилювання ледь не знепритомніла. Вийшла на вулицю і сіла перепочити на лавці біля парадного, з наміром дочекатися Антона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍