Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

40

Вино ми так і не допиваємо. Приблизно через десять хвилин я закриваю пляшку пробкою та зачаровано дивлюсь на сірі краєвиди за вікном. Дивно, у цій частині країни немає снігу, і здається, що на вулиці гидка осінь. Озираюся на Ксюху — вона спить, зручно вмостившись на кріслі. Заздрю. Я хоч і п'яна, але в сон поки не хилить. Дістаю з кишені навушники, вмикаю рок і заплющую очі.

Я не хочу повертатися в реальність, тому повністю концентруюсь на музиці. І хвилин за десять повільно поринаю в царство Морфея.

— Ми вже приїхали, спляча красуне, — чую рідний голос.

Насилу приходжу до тями і бачу Романа. На мить забуваю про те, що трапилося між нами, і радісно посміхаюся. Піднімаю руку, бажаючи торкнутися його, але вчасно згадую його холод і сталевий голос. Тяжко зітхаю і хитаю головою, рука безвольно падає, а в очах Романа з'являється смуток.

— Де ми? — озираюся на всі боки, але нічого не розумію після сну і випитого алкоголю.

— Біля мого будинку.

— Відвези мене до гуртожитку, — сухо говорю я.

— Навіщо?

— Я ніби там живу, — хмикаю і старанно тру заспані очі долонею.

— Асю, давай без цих закидонів. Сьогодні ти ночуватимеш у мене.

— Чому це?

— Тому що я так хочу, — суворо заявляє Роман.

— Та жадай чого завгодно, твої бажання мене ніяк не стосуються!

Наближаюся до Романа і дивлюся на нього, гордо піднявши підборіддя.

Я поводжуся, як підліток, нерозумно та імпульсивно, але після сну образа стала сильнішою. Він досі не вибачився, а тепер і зовсім поводиться так, ніби я його власність. Хоче — привозить до себе додому, не хоче — затикає при друзях і мовчить. Це нікуди не годиться.

Роман відступає назад, прикриває очі рукою і важко дихає. Через кілька секунд він дивиться на мене — і від цього пронизливого погляду по тілу проноситься тремтіння. Серце пече і болісно стискається, ноги стають свинцевими.

Скільки ж страждань у його очах! Розпач, вина, сум'яття, німе благання. Я вдихаю крижане повітря ротом і не знаю, як вчинити.

— Асю, будь ласка, переночуй сьогодні в мене. Нам треба нормально поговорити, — глухо промовляє Роман.

Я більше не смію заперечувати. Киваю і йду слідом за ним у знайомий під'їзд. У квартирі приводжу себе до тями: вмиваюся, чищу зуби, розчісую волосся. П'яною себе більше не відчуваю, але від кількості випитого болить голова.

— У тебе є ібупром? — питаю Романа.

Він без слів приносить мені потрібну пігулку. Запиваю її водою і перебираюся до спальні. У тілі слабкість, ноги ватяні, у роті досі неприємний присмак. Більше ніколи не питиму наливки!

Я роздягаюся до спідньої білизни, ховаюся під ковдрою і чекаю, коли Роман прийде до мене. Страх сковує та підпорядковує собі. Чомусь у голову лізуть лише погані думки. Боюся, що зараз ми розлучимося. Намагаюсь хоч якось підготуватися до майбутнього болю.

За кілька хвилин Роман входить у спальню і сідає біля мене. Дивиться кудись у темряву, нервово проводить рукою по волоссю і тихо каже:

— Вітчим вирішив продати дачу. Вона завжди була нашим із Данею улюбленим місцем, але за документами дача є власністю Кирила. Саме через це ми посварилися: я намагався довести, що заміський будинок дуже важливий для нас із братом — ми часто проводили там вихідні, розважалися, засмагали на пляжі, ловили рибу та насолоджувалися безтурботним підлітковим та студентським життям. А тепер вітчим хоче відібрати наше дитинство, наші спогади. Я висловив Кирилові все, що думаю про його рішення, а у відповідь почув багато цікавого про себе. Виявляється, я кінчений наркоман і алкаш, який ніколи не стане на шлях тверезості. Мені не можна довіряти, і краще б я ніколи не повертався додому і не турбував матір, бо їй буде дуже боляче, коли я знову зірвусь і піду в запій, — Роман хитає головою і хмуриться. — Я знав, що Кирило не може вибачити мене за минуле, але не здогадувався, що все настільки погано.

На очі навертаються сльози, і я непомітно витираю їх. Тягнуся до Романа, стискаю рукою його плече. Він накриває долонею мої пальці.

— Вибач, що повівся, як кретин. Я не мав права так розмовляти з тобою.

— Ніколи так не роби, — шепочу, до останнього обстоюючи себе. — Це було несподівано та дуже неприємно. Не можна виплескувати свою агресивність на інших людей.

— Я знаю.

— Ти дуже різко змінився після шоу-руму. Усьому виною погляди та розпитування Ксю?

— Так. Вона випадково полоснула по відкритій рані, згадавши вітчима. Я хотів змінити тему, але потім і ти запитала про Кирила. Я зірвався. Пробач.

— Вибачення прийняті. Але наступного разу я не буду терпіти подібне, — опускаю голову на плече Романа і тихо кажу: — Дякую, що розповів про вітчима.

— Тобі спасибі. Ти вчинила куди краще і порядніше, ніж я.

— Тільки наклюкалась і заснула в машині. А так я молодець! — заявляю хвалькувато.

Ми кілька хвилин сидимо у повній тиші. Потім я знову ховаюся під ковдру і запитально дивлюсь на Рому:

— Ти збираєшся спати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍