Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

і йому, і дружині його, і старій служниці, і десятьом виборним хлопцям. Кругом стін вгорі йдуть дубові полиці. Густо на них стоять миски, горшки для трапези. Є там і кубки срібні, і чарки, золотом цяцьковані, — даризна і здобуток з війни. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищалі, списи. По волі і з неволі дісталися вони від татар, турків і ляхів. Тим-то вони такі й пощерблені. На них поглядаючи, пан Данило наче за живими знаками згадував свої бойові герці. Попід стінами, внизу, дубові, рівно тесані лавки; коло них, перед лежанкою, висить колиска на вірвечках, прив’язаних до кільця у стелі. У всій світлиці долівка гладенько бита і мащена глиною.

На лавці спить з дружиною пан Данило, на лежанці стара служниця; в колисці бавиться і присипляється мале дитя; на долівці покотом сплять хлопці. Та козакові краще сниться на чистій землі під ясним небом; йому ні пуховика, ні перини не треба: підмостить він собі під голови свіжого сіна і вільно простягнеться на землі. Весело йому, прокинувшись серед ночі, глянути на високе, засіяне зорями небо і стрепенутись від нічного холоду, що відсвіжив козацькі кості; потягаючись і буркочучи крізь сон, запалює він люльку і закутується глибше в теплий кожух.

Нерано прокинувся Бурульбаш після вчорашнього погуляння, а прокинувшись, сів у кутку на лаві й почав гострити нову, що виміняв, турецьку шаблю; а пані Катерина взялася гаптувати золотом шовковий рушник.

Коли це увійшов Катеринин батько, розгніваний, хмурий, із заморською люлькою в зубах, підійшов до дочки і гостро почав допитуватися: що за причина тому, що так пізно вернулась вона додому.

— Про таке, тестю, не її, а мене б питатися! Не жінка, а чоловік одвіт держить. Такий-бо в нас зви-чай, — не прогнівайся! — говорив Данило, не кидаючи своєї роботи. — Може, по яких бусурменських землях так не заведено, — то я вже не знаю.

Кров шибнула до понурого обличчя тестевого, і очі дико блиснули.

— Кому ж, як не батькові, наглядати за своєю дочкою? — бурмотів він. — Ну, то я тебе питаю: де волочився до пізньої ночі?

— А, це вже до діла, тестю добрий! На це я тобі скажу, що я давно вже не з тих, що баби сповивають. Знаю, як на коні сидіти. Шаблю гостру в руках тримати вмію. Ну, та й ще дечого тямлю... Тямлю, щоб нікому за те, що я чиню, звіту не давати.

— Бачу, Данило, знаю, що хочеш ти сварки! Хто криється, у того десь то недобре на умі.

— Думай, що хочеш! — мовив Данило. — Та й я думку маю. Хвалити Бога, ще ні в однім нечистім ділі не бував; завсіди боронив я віру православну та отчизну; не так, як інші зайдисвіти, що тиняються бозна-де, коли православні на смерть б’ються, а тоді наскочать збирати не ними сіяне жито. Навіть на уніятів тих не скидаються, не заглянуть до Божої церкви. Таких би треба допитати крутенько, де то вони волочаться.

— Гей, козаче! Щоб ти знав... я не дуже влучаю: не багато, а за сотню сажнів куля моя прошиває серце. Та й рубатися я не мастак: від чоловіка зостаються хіба шматочки, от не більші за крупу, що на кашу.

— Я готовий, — одмовив пан Данило, легко розтявши повітря шаблею, буцімто знав, нащо її гострив.

— Данило! — закричала вголос Катерина, схопивши його за руку і на ній повиснувши. - Згадай, безуме, поглянь, на кого ти руку здіймаєш!.. Батьку, як той сніг, біла твоя голова, а ти розпалився, як необачний хлопець!

— Жінко! — грізно гукнув Данило. — Ти знаєш, не люблю я цього; дивись свого бабського діла!

Шаблі страшно брязнули; залізо рубало залізо, і іскрами, як приском, обсипали себе козаки. Плачучи подалася Катерина до другої світлиці; впала на постіль і затулила вуха, щоб не чути брязкоту ша-

бель. Та не так билися козаки, щоб можна було приглушити ті удари. Серце її мало рватися на шматки. По всьому її тілу, чула вона, билися ті удари: тук, тук! «Ні, не сила терпіти... Може, кров червона вже струмком біжить із білого тіла. Може, оце знемагає мій милий, а я тут лежу!» — І вся бліда, ледве дух од-водячи, ввійшла до хати.

Рівно й страшно бились козаки; ні той, ні той не перемагає. Ось насідає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, поступається понурий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулись... гах! Шаблі дзвенять... і з громом набік од-летіли клинки.

- Хвалити Бога! - промовила Катерина і скрикнула знову, як побачила, що козаки взялися за мушкети. Поправили кремені, звели курки.

Стрельнув пан Данило, не влучив... Націлився батько... Та він стар чоловік; він бачить не так ясно, як молодий; а таки не дрижить його рука. Розлігся постріл... Поточився пан Данило. Кров червона забарвила лівий рукав козацького жупана.

- Ні! - крикнув він, - не продам себе так дешево. Не ліва рука, а правиця отаман. Висить у мене на стіні пістоль турецький: ще ніколи не було, щоб він зрадив мене. То йди зо стіни, давній товаришу! Ставай другові до послуги!

Данило сягнув рукою.

- Даниле! - несамовито закричала, схопивши його за руки й кинувшись йому до ніг, Катерина. — Не за себе благаю. Мені один кінець: недостойна та жона, що живе після свого мужа. Дніпро, холодний Дніпро буде моєю домовиною... Та зглянься ж на сина, Данило! Зглянься на сина! Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто навчить його літати на воронім коні, битися за волю й за віру, пи-ти-гуляти по-козацькому? Загинеш, мій сину, загинеш! Не хоче тебе знати батько твій! Дивись, як одвертається од тебе. О! Я тепер знаю тебе! Ти звір, а не людина! Вовче серце в тебе, а думка лукавої гадини! Я ж думала, що в тебе хоч крихточка жалю є, що в твоїм кам’янім тілі людське чуття горить. Як же страшно я завелася! Тобі це радість дасть. Твої кості танцюватимуть весело в гробі, зачувши, як нечестиві звірі-ляхи вкинуть в огонь твого сина, коли син твій буде кричати під ножами та