Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

хоче перевдягти свою дитинку сама, але вона дозволяє нам допомогти їй, тому що самій перевдягати таке величеньке, як ця лялечка, дитя важко. Вони знімають із мене пелюшки.

— Ця лялечка менша запісюха, ніж Даміана.

Перед їхніми очима постає мій заціпенілий член. Вони думають, що це член Німенького, але ні, він лише виглядає, як його покірний член, хоча й мене поголили за наказом Ірис, щоб унизу все було, як у дитинки, цей член ваш, доне Херонімо, це ним ви ввійшли в неї, адже мені вдалося втекти раніше, ніж доктор Асула мав здійснити пересадку. Вони беруть мій член, щоб вимити його губкою, коментуючи, яка бридка річ, не знаю, як деякі жінки можуть бути такими огидними, вони посипають його тальком, так, ніби це якийсь пундик, який вони збираються з’їсти і змусити зникнути так, як зникнув заражений член дона Херонімо, яким він не торкається Інес роками й роками, й роками, й роками, адже я не хочу, щоб він її торкався, тому я видаю свій сповнений сили член за член дитини, на Бога, коли вже народиться справжня дитина, щоб ми припинили робити ці паскудні речі з Німеньким, з дитинкою такої огиди не буде, мені вже клубок до горла підкочується, хочеться блювати, сама його мий, Ірис, це твоя лялечка, ти звалюєш на нас найтяжче, й ми, дурепи, на тебе гаруємо, а ти тоді відпочиваєш, доки ще нам чекати на твою дитину, мушу тобі сказати, що через цю затримку віра деяких із нас слабшає, не думай, що всі перешіптування доброзичливі, багато з нас вагається, деякі взагалі перелякані, кажуть, що це протизаконно й таке інше, я чула якось, що одна стара, яка живе на подвір’ї з пальмою, казала, що це справжній злочин, що вона нас усіх здасть, бо ми божевільні, майже всі мешканки знають, що щось відбувається, вони нюхом чують, що не все так чисто в наших обережних розмовах, ми й самі починаємо марніти, глянь тільки на Амалію з її розповідями про те, як вона днями й ночами шукає пальчика Святого Гавриїла, й уже навіть не потикається сюди, поквапся, Ірис, що ж ми робитимемо, Господи, якщо вони приїдуть валити будинок раніше, ніж народиться дитина, вони викинуть нас на вулицю просити милостиню, ми спатимемо під порогами будинків і в парках, — ні, не будьте дурними, нікуди нас не викинуть, навіть попри аукціон, це буде одним із найголовніших чудес, яке вчинить дитина, коли вона народиться, а поки що граймося з Німеньким, який дозволяє нам робити з ним усе, що заманеться, бо він, бідолашний, ходить як причмелений, напівсонний, здається, що він ні живий, ні мертвий, матінко Беніто, що ж коїться з цим бідолашним чоловіком. Ви кажете, що не знаєте, що з ним робити. Він уже ні з чим не допомагає. Часом він ховається, а оскільки він так добре знає цей будинок, адже живе тут набагато довше за нас і за саму матінку Беніту, то він від нас утікає й ми змушені ходити його шукати, розпорошуючись галереями, подвір’ями і коморами, аж доки не знаходимо, адже ми змушені його знаходити, інакше Ірис на нас ображається, вона розлючено нас дряпає чи лупцює палицею: бігом принесіть мені лялечку, бо якщо ні, то я навмисне впаду зі сходів і вб’ю чудодійне дитя, і дива більше не буде, й ми так і залишимося тут смоктати, мов йолопки, пальці, от я подивлюся, що ви тоді робитимете, не буде чуда, жодного чуда, і ви всі помрете, бо ви старі і хворі, тож знайдіть мені мою лялечку, я поскаржуся на вас матінці Беніті, щоб вона вас покарала, отцю Асокару, щоб він викинув вас на вулицю, я знаю напам’ять особистий телефон архієпископа, я зателефоную йому й усе розповім, якщо ви не знайдете моєї лялечки, уже два дні минуло, як загубилася моя лялечка, — і ми, кульгаючи, — я майже сліпа через цей надокучливий ячмінь, а я цілую на щастя свою ладанку, — вирушаємо на пошуки, нажахані темрявою, яка ніколи не розвиднюється, ми розпорошуємося в усьому будинку, коридорами, якими ніколи не ходимо, подвір’ями, на яких бігають зайці: глянь, Росаріо, на цьому подвір’ї зграйка зайців, нумо, вполюймо одного, вони такі смачні, запечені з часничком, не треба нічого вигадувати, просто кинути в казан, гляньте, дівчата, ми знайшли зайців на цьому подвір’ї в глибині будинку, — які це зайці, Кармело, не будь дурною, жінко, це ж кролі, але кролі теж смачні, ні, це навіть не кролі, це морські свинки, звідки взялася зграя морських свинок на цьому подвір’ї, не знаю. Німенького ніде нема. Ірис верещить, що вона на нас поскаржиться, вона стоїть, спершись на поруччя, готова впасти й убити свою дитину, якщо ми не принесемо її лялечку, аж раптом Рита гукає: ось він, ось він, я його знайшла, він сидить на підлозі, обхопивши руками ноги і сховавши голову між колін, він покірний, наш хороший Німенький, він дає забрати себе без спротиву, ми даємо йому поїсти, але зовсім трохи, бо зараз він майже не їсть… Коли він утікає в інші дні, то поводиться геть інакше, адже щойно він розуміє, що ми його злапали, він зривається й біжить, ніби маленький хлопчик, зникаючи в коридорах, тому що ми не здатні стільки бігати, аж доки за кілька днів (часом нам доводиться замикати Ірис на ключ, щоб вона не робила небезпечних речей, не кричала і не била нас палицею) ми не знаходимо Німенького в одній із кімнат, де він понаскладав купами старі газети, журнали і книжки, у барлогах, які він облаштовує серед безглуздих паперів, снопи журналів, книжки, погризені мишами, копиці газет, гори уривчастих енциклопедій, книжок у дорогих палітурках, заляпаних червоними плямами через те, що фарба на обкладинках повицвітала, часом ми знаходимо його за читанням, адже кажуть, що Німенький прочитав усі книжки, всі журнали і всі газети, які є в будинку, і тому він зовсім безсилий, і попри це, коли ми вчергове знаходимо його в одній із цих нір, захованого в печері безглуздих літер, він знову від нас утікає, видираючись по купах газет часом аж до самого неба, але ми, перелякані погрозами Ірис, незважаючи на скрипучі кістки, стогнучи, переслідуємо його, залізаючи на гори «Зиґ-Заґів», «Ла-Есфер» і зморшкуватих підшивок «Же-Се-Ту»[52], які я знаю напам’ять, вони заганяють мене в кут, ніби звіра, кричачи, щоб на допомогу їм збіглися інші старі, аж доки мене не спіймано: Німий, Німенький, не