Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Проект можна і потім закінчити, - рішуче заявив Котовський. – Там небагато лишилось. Якщо хочеш гуляти, підемо гуляти! Хоч прямо зараз! Тільки… сніданок? Ти голодна?

- Ні краплі, - навіть не збрехала я. Насправді, їсти геть не хотілось, я навіть не розуміла, чому, але дуже сумнівалась, що здатна впихнути в себе хоч щось поживне.

- Значить, йдемо гуляти, - заявив Данило. – Тільки треба привести себе до ладу.

Тут він був правий – не йти ж кудись в м'ятому одязі, та й на голові в мене, напевне, справжнє гніздо, раз вже і в Котовського волосся стирчить в різні боки, сплутане до неможливості, а в нього-то воно куди коротше мого!

Я вибралась з ліжка якомога рішучіше, сподіваючись нарешті насолодитись прогулянкою, прохолодою вулиці, смачним морозним повітрям, і навіть була свято впевнена в тому, що ніхто цьому завадити не зможе, доки не добралась до дзеркала, озброєна гребінцем. Ні перша, ні друга, ні навіть десята спроба розплутати цей жах не була успішною.

Данило зупинився в мене за спиною, і в дзеркалі тепер було помітно його м'яку, ласкаву посмішку.

- Допомогти? – поцікавився він.

- Та я сама справлюсь, - чомусь засоромилась я. – Це ж всього лиш волосся.

- Ну, для тебе, може, всього лиш волосся, - покачав головою Котовський. – А мені все-таки хочеться, щоб моя наречена лишилась зі своїми розкішними локонами, а не штучно прорідила волосся.

Я усміхнулась. Слово "наречена" прозвучало якось несподівано і чомусь щиро, наче Котовський і думати забув про те, що ми лишень прикидались. Ось лише факт є факт, ми – вигадана пара, і не факт, що коли-небудь станемо справжньою.

Але думати про це мені зовсім не хотілось.

- Так ти дозволиш? – Котовський відійшов до мене впритул, обійняв за талію, схилив голову, і я здригнулась, відчуваючи, як його губи торкнулись моєї шиї.

Хотіла запротестувати і заявити, що не дозволяла йому цього, а замість цього лише розтиснула пальці, випускаючи гребінь, і майже приречено зітхнула, мимоволі подавшись назустріч його доторкам.

Наскільки було б простіше, якби наші стосунки, навіть і без ярлика "наречені", були хоч трошки правдивими, а не починались зі спроби зіграти роль перед родичами! Я б відчувала себе точно набагато комфортніше, тільки ось розуміла, що навряд чи зважусь сказати про це Котовському вголос. Все ж, досить важко переступити через всі бар'єри, що були в голові, що бути максимально щирою якраз тоді, коли це найбільше потрібно.

На жаль, я так і не змогла знайти в собі сили, щоб бути хоч трошечки більш рішучою, ніж зазвичай. І так вчора наговорила всього, що тільки могла, так що досі не могла прийти до тями.

І чого мене так понесло?

Я зафіксувала в голові лише той факт, як спускалась донизу, здається, за кавою, а потім – плела якусь дурню Данилові. Чи пила я ту кляту каву, чи, може, щось інше? Врешті решт, не могла ж я за десять-п'ятнадцять хвилин, що мене не було в кімнаті, встигнути знайти алкоголь чи, ще гірше, якісь наркотики! Я ж такого не вживаю! Та я в своєму житті нічого міцнішого за вино не пила!

Котовський, здається, взагалі зараз думав лише про те, щоб привести до ладу той жах, що був в мене на голові. Він надзвичайно обережно, ласкаво і терпляче перебирав світлі прядки, розчісував волосся так бережно, наче а промах я грозила йому стратою.

І де тільки навчився?

- Я бачу, в тебе був великий досвід, - посміхнулась я, відчувши укол ревнощів. – Волосся розчісуєш краще за професійного перукаря. Було на кому тренуватись?

- Звичайно, було, - розсміявся Котовський. – Спочатку на сестрі, бо в мами часто не було часу, а Дана не могла дати раду з довгим волоссям. Тепер на дівчатках. Їм же п'ять, а не двадцять, раз смикнеш – і все, втечуть!

Я ледь стримала здивований сміх. То ж треба! А я вже була готова підозрювати Данила незрозуміло в чому, хоч і приводу не було. Добре, що нічого поганого не встигла сказати, а то виставила б себе неадекватною в його очах…

- Ревнуєш? – раптом хитро поцікавився Котовський, перекидаючи мені волосся через ліве плече і нахиляючись до мене, обіймаючи однією рукою за талію і не даючи втекти.

- Ну мало там що, - спробувала віджартуватись я. – Раптом всім тим васнецовським саме ти допомагав… Привести волосся в порядок та піднятись не зовсім стандартним шляхом по кар'єрній драбині.

- Так? – вигнув брови Данило. – Так ось якої ти про мене високої думки?

Я відчула, що стрімко червонію. Прокляття! І хто мене за язик тягнув? Треба було згадувати про жінок, до яких Котовський взагалі жодного стосунку не мав!

- Ну нащо ж, - пробурмотала я, ледь стримуючись, щоб не відвернутись від дзеркала. – Нащо ж так радикально…

Данило ривком повернув мене до себе і заглянув в очі. Виглядав він в той момент дуже впевнено, наче вирішив раз і назавжди розставити точки в наших недостосунках, і я подумала: ось він, той момент, коли ми знову повернемось в стан злого шефа і сірої миші, що буде ховатись по куткам офісу, аби тільки не потрапити нікому на очі. Або, може, ховатись не буде де, тому що мене просто викинуть з роботи.

- Подивись на мене, - звелів Котовський.