Рошаль Шантьє - Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє

— А Макар хороший актор! — гмикає Латаєв, розігруючи виставу. — Треба було не в адвокати йти, щоб керувати компанією, а в театральний! Знаєш скільки таких, як ти, Туманова? — він аж регоче, а я ніяк не можу зрозуміти чому. Начебто є щось важливе, про що я не знаю. І це пов'язано саме зі мною та ними.

— Таких, як я більше немає, Михасю, — незворушно скидаю брову, хоча насправді всередині мене ураган, здатний знести на своєму шляху все, що завгодно. Навіть серце своєї власниці, — А ось професію він вибрав, яку хотів і він досягне величезного успіху в цій справі. Не заздри, Мишко, якщо компанія його батька розвалиться...

— Компанія батька! — Мишко і компанія хіба що по підлозі від сміху не катаються, — розвалиться?! Туманова, ти просто чарівна дурепа! Ти хоч знаєш хто його батько?!

А я не знаю. Ну, бізнесмен якийсь. Яка мені різниця, чий він син? Адже я його люблю, а не…

Вони стоять і насміхаються з мене. Навіть Даяна сміється, закинувши голову. Просто регочуть мені в обличчя, а я перед ними приголомшена і розгублена. Я! Аріна Туманова і ніби язика проковтнула! Ні… він же не брехав мені… Це вони його не знають, а я...

Натовп трохи розступається, і я бачу його. Улюблені блакитні очі дивляться на мене зі знайомим теплом.

— Що тут відбувається? — запитує Макар, ось тільки вираз його обличчя різко змінюється. Неозброєним поглядом видно цю секунду, коли, клац, і все змінилося. Він ніби… розуміє все… Те, чого досі не вдається зрозуміти мені…

— Та діваху твою просвітлюємо! Досить з тебе цього театру абсурду, брате! Ось, тримай, ти виграв! Красень, Макаре! Я б не вивіз! Три порції долми вона тоді вм'яла.

«— Ти перша жінка, котру мені подобається годувати. Ніяких вимахувань, на кшталт сіна в тарілці»…

Події пів річної, або скільки там точно минуло, давності, як непрохані гості, самі спливають спогадами.

Мишко дістає гроші. Багато, великими купюрами, і тицяє їх Макару. Гроші падають, а сам Вітров дивиться на мене. Навколо свистять, улюлюкають.

Внутрішній ураган загрожує досягти критично небезпечного четвертого рівня руйнувань моїх почуттів, наздогнавши Гарві. Зовсім як Гарві руйнував місто за містом, так шматок за шматком, з кожним сказаним словом наживо відривали по шматку від мого серця, що зуміло полюбити. Я проковтую, дивлячись на того, кого люблю.

«Скажи, скажи, що це неправда» — подумки прошу я. Практично благаю. Я. Аріна Туманова. Але ніхто не дає мені і хвилини на зцілення.

— А я ж хотів з тобою, Таїсія, замутити, але викладач би мене прикопав, — Мишка вже несе на одкровення.

«—А я буду крутим бізнес-аналітиком!

— Як Аланьєв, чи що? У них, до речі, з твоєю подружкою серйозно?»…

Я не вірю! Він не міг! Але мені не потрібні слова. Макар запевняв, що я його знаю. Так, знаю і чудово бачу, що виглядає він винним та розсердженим. Дивиться на мене і водночас крізь. Треба ж, здається, що я прямо зараз маю розучитися відчувати, але навпаки. Відчуття загострюються і, ставши радаром, вловлюю емоції Вітрова, який стоїть навпроти. Вітрова, який не ховає очі, але від цього йому не менш соромно.

— Значить, правда, так? — не знаю звідки беруться сили, але ні сліз, ні тремтячого голосу. Нічого.

— Аріно. Я правда тебе люблю.

Цей голос, котрий став коханим. Той, що зовсім нещодавно шепотів вульгарні, збуджуючі слівця, роздмухуючи загальну пристрасть. Той, який залюблював зізнаннями, переконуючи у коханні.

Брехливий голос. Голос, що ознаменував своїм звуком боягузтво. Голос Макара Вітрова.

— Ніколи не вимовляй це слово, — різко задираю підборіддя і до болю стискаю щелепу, як і Макар, що стоїть навпроти мене. — Слово «правда» з твого рота звучить огидно. І не ходи за мною. Хоча, навіщо? Адже ти вже отримав гроші, га? З підлоги підніми.

Я проходжу повз нього. Такою впевненою ходою, тримаючи спину настільки прямо, як тільки «Ангели» Вікторії Сікрет уміють. І, дійшовши до жіночого туалету, влітаю в кабінку, падаю на закритий унітаз та реву.

Закидаю ноги, сідаючи по-турецьки, коли чую гуркіт дверей. Закриваю рота рукою, намагаючись не видати ані звуку.

— Ви бачили, як очманіла ця Туманова? Вискочка! От наш Макарчик її й спустив на землю.

Федорова смакує моє фіаско, огидно присипає ганьбу спеціями огидного зловтішного сміху.

— Ну, не знаю, Ксюхо, — сумнівно відповідають їй. Напевно, це її нерозлучна подруга Таня, хоча зараз чи не кожен перемиває мені кістки. — Він Мишкові потім обличчя просто на фарш перетворив, — ахає, ніби це зараз відбувається. — Ти не бачила, чи що? А як репетував? Його навіть Брукс відтягти не зміг.

Брукс – Захар Бруксін – надія боксу, майбутній Кличко. Величезний, як Скеля. Сильно, значить, Вітров розлютився. Розлютився, що без нього почали? Не хотів, мабуть, шоу пропускати. Який же все-таки... виродок...

Попутний.

Ночувати залишаюся у Тасі. Вона знайшла мене в туалеті та, викликавши таксі, відвезла до себе. З мамою моєю сама говорила, ліпила їй щось, щоб не дуже хвилювалася. Мене не особливо хвилювала їхня розмова. Куди більше я не могла повірити, як це могло статися зі мною? Я ж розумна... Дурепа!

Ураган досяг четвертого рівня небезпеки і зупинився, залишивши за собою борозни, що кровоточать. Гарві спричинив руйнування, але я знала, що впораюся з наслідками.

Наступного дня універ ми прогуляли. Ага, прям удвох із Таською. Я спочатку поривалася піти, але, як сказала одна мудра жінка:

«Дай собі час повмирати. Наприклад, тиждень. Лежи, не мий голову, не вилазь із ліжка, плач, але через цей тиждень вставай і живи».

Тижня у мене не було, тож я взяла собі цей вівторок. І вже в середу, як і вчила мене Христина Туманова, Аріна Туманова встала і з гордо піднятою головою пішла до університету. Відривати язика та голови тим, хто насмілиться мене образити. Обвалити на них свій внутрішній ураган, який заслужив ім'я руйнівного Гарві.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно