Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

уст своїми. Потім одразу повернувся та збіг сходами на Черинґ-Кросс-роуд. Я йшов наосліп, вишкірившись від радості.

* * *

Гадаю, я спав. То прокидався від блаженного поштовху, то знову поринав у сон. Моє тіло страждало від солодкого болісного бажання, бажання, що його, як виявилося раптом, можна задовольнити. Я тихенько стогнав собі під ніс. Я складався з чогось іншого, чогось смачного, і в цьому теплому заціпенінні пульсувала моя свідомість. Я був зроблений з меду, вершків і марципана, але водночас — зі сталі. Я був сталевим дротом, що ледь помітно вібрував у імлі синьої порожнечі. Ці слова, звісно ж, не передають моїх відчуттів; це не вдалося б жодному слову. Я не думав. Я існував. Коли уривисті думки намагалися вдертися до раю, я виганяв їх геть.

Я рано встав, поголився з величною неквапливістю, одягнувся з поблажливою ретельністю й довго вивчав себе в дзеркалі. Вигляд я мав десь на тридцять п’ять. Гаразд, на сорок. Через свій нещодавній режим я схуд, і це мені пасувало. Тьмяне шовковисте, трохи посивіле світле волосся, пряме й густе, тонкий непотворний ніс із великими ніздрями, сіро-сині, мов граніт, очі, гарні вилиці, високе чоло, тонкий рот — обличчя інтелектуала. А ще — обличчя пуританина. То й що?

Я випив трохи води. Зрозуміло, що про їжу знову й мови не було. Мене нудило, і била пропасниця, але минулу ніч я провів у раю, і його благодать досі не покинула мене. Я пішов до вітальні та знову недбало повитирав пилюку з поверхонь, що найбільше впадали у вічі й уже припали пилом. Потім сів і дозволив кільком думкам оселитися в моїй голові.

Загалом я міг привітати себе, бо поводився минулої ночі достатньо стримано. Щоправда, мене знудило просто їй під ноги, і я зізнався їй у коханні такими словами, що вона одразу, як я зауважив, зрозуміла всю серйозність ситуації. Але потім я поводився гідно. (Почасти, звісно ж, завдяки значній оманливій насолоді від її присутності.) Я не міг звинуватити себе в тому, що потім ні до чого її не примушував. Але що, ох, що вона зараз думає про все це? А що, як вона зателефонує й стримано скаже, що зрештою погоджується зі мною та найкраще буде припинити все? Я ж переконував її бути достатньо дорослою та не зважати. Імовірно, ретельно обміркувавши все, вона побачила сенс у цій пораді. Що означала її промова про кохання? Чи знала вона, про що говорить? Чи не було це простою балаканиною, порожніми словами, які вона вигадала, тому що була зворушена, потішена та збуджена моїм зізнанням? Може, вона передумає? А якщо вона по-справжньому кохає мене, що, в біса, буде далі? Але я не дуже замислювався над тим, що буде далі. Якщо вона по-справжньому кохає мене — байдуже, що буде далі.

Я подивився на годинник — він показував восьму. Я зателефонував до служби точного часу, і там теж відповіли, що зараз восьма. Я вийшов у двір, відійшов недалеко, щоб почути, якщо задзвонить телефон, і закляк там у заціпенінні. З’явився Ріґбі з одним зі своїх louche[103] дружків, і я так повільно та дивно помахав їм, що вони ще кілька разів оберталися й витріщалися на мене. Я замислився, чи можу швиденько побігти до квіткової крамнички, але не наважився. А що, як вона взагалі не зателефонує? Я повернувся в дім, знову перевірив годинника й несамовито струсонув його. Минули години, а він показував п’ятнадцять по восьмій. Я пішов до вітальні та спробував улягтися на килимок, але чомусь ця поза більше не була зручною, тож довелося рухатися й метушитися. Я повештався квартирою, клацаючи зубами. Знову спробував пошипіти, але це не допомогло. Спробував дихати глибоко, але між вдихами, схоже, втрачав над собою владу й наступного разу судомно ковтав повітря. Мені знову зробилося млосно.

Близько дев’ятої подзвонили у двері. Я підповз і визирнув крізь матове скло. Це була Джуліан. Швидко спробувавши хоч трохи опанувати себе, я відчинив. Дівчина залетіла досередини. Я ледве встиг штовхнути двері, перш ніж вона потягла мене до вітальні. Вона сплела руки на моїй шиї, і я обіймав її в якійсь яскравій темряві, а потім мої зуби вже не клацали, я сміявся й плакав, і Джуліан теж сміялася й тремтіла, і ми всілися на підлогу.

— Бредлі, дякувати Богу, я так боялася, що відучора ви могли передумати, що не змогла дочекатися десятої години.

— Не будь дурненькою. Ох… Ох… Ти тут… ти тут…

— Бредлі, я по-справжньому кохаю вас, це все насправді. Учора вночі, попрощавшись із вами, я зрозуміла це абсолютно точно. Я не спала, а поринула в якийсь божевільний транс. Це кохання. Зі мною такого не було. Не варто сумніватися, чи не так?

— Ні, — погодився я. — Не варто. Якщо й були якісь сумніви, більше їх немає.

— То ви розумієте…

— Як щодо містера Беллінґа?

— Ох, Бредлі, не мучте мене тим містером Беллінґом. Це був просто мінливий потяг. Його не існує, нічого не існує, крім цього кохання, розумієте, правда? Крім того, він ніколи не мав справжніх почуттів, таких сильних, як у вас…

— Я справив на тебе враження. Ти впевнена, що це не просто враження?

— Я кохаю вас. Я почуваюся приголомшеною й водночас цілком спокійною. Хіба спокій — це не доказ того, що сталося щось надзвичайне? Я почуваюся архангелом. Я можу розмовляти з вами, можу переконати вас, от побачите. Ми ж маємо безліч часу, правда, Бредлі?

Її запитання, яке насправді було заявою, простягло свої холодні пальці й торкнулося мене крізь радісну імлу. Час, плани, майбутнє.

— Так, люба, у нас безліч часу.

Ми сиділи на підлозі. Я підібгав під себе ноги, а вона уклякла, трохи нахилившись наді мною, і гладила мої волосся й шию. Потім заходилася розв’язувати мою краватку. Я засміявся.

— Гаразд, Бредлі, не панікуйте. Я просто хочу подивитися на вас. Зараз я навіть думати не хочу про щось інше — лише дивитися на вас, торкатися вас так і відчувати, яке це диво…

— Що А кохає Б, а Б кохає А. Таке трапляється справді рідко.

— У вас така гарна голова.

— Колись я запхав її крізь завіси на твоїй колисці.

— І я закохалася з першого погляду.

— Я б навіть поклав її під колеса твоєї автівки.

— Мені так хотілося б пам’ятати день, коли я вперше побачила вас!

Мене раптом здивувала думка, що я, мабуть, міг би визначити зі своїх старих записників (а