Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

він уже старішає і краща пора його життя минула. А що попереду? Нові підземні дороги? Нові картинні галереї? Знову й знову роздратування з приводу коливань суспільної думки?

Щоправда, за час цієї подорожі він відпочив. Але тепер з кожною годиною він наближається до того, що ніяк не можна назвати спокійним існуванням: і якщо продовжувати так і далі, то йому нема на що чекати, крім нових конфліктів, нових нарад з адвокатами, нових газетних нападок, нових домашніх негараздів. Ковпервуд іронічно посміхнувся власним думкам. Не варто так багато думати. Треба приймати речі такими, якими вони є, і намагатися дістати від них якнайбільше. Зрештою життя було до нього набагато щедрішим, ніж до багатьох інших, і йому щонайменше слід бути вдячним! І він був вдячний.

Через кілька днів, коли яхта вже наближалася до Осло, Ковпервуд, побоюючись розголосу, запропонував Береніс зійти на берег і повернутися пароплавом до Ліверпуля, звідки вже недалеко до Прайорс-Коув. Його порадувало те, як спокійно і діловито вона погодилася, і однак він відчув по виразу її обличчя, наскільки обурює її все те, що постійно втручається в їхні стосунки.

Розділ 58

Після відпочинку в Норвегії Ковпервуд відчув себе у прекрасному фізичному стані і прагнув знову взятися за справи. Слід було зосередитися на тому, щоб довести капітал своєї компанії до вісімдесяти п’яти мільйонів доларів, до січня 1905 року прокласти сто сорок миль підземної дороги й електрифікувати всю мережу. Йому знову не давало спокою честолюбне бажання швидше довести задумане до кінця й показати всьому світу його значення, так що він майже не дозволяв собі відпочивати ні в Прайорс-Коув, ні десь іще.

Наступні декілька місяців пройшли в нарадах з директорами компаній, обговоренні усіляких питань із зацікавленими і впливовими акціонерами, розв’язанні технічних проблем, приватних переговорах, нерідко вечорами, з лордом Стейном і Елверсоном Джонсоном. Потім довелося поїхати до Відня, щоб оглянути модель нового електродвигуна, винайденого якимось Ганцем, що обіцяв значну економію власникам метрополітену. Після знайомства з роботою двигуна Ковпервуд переконався, що ця справа вигідна і негайно телеграмою викликав до Відня своїх інженерів, щоб вони перевірили його висновок.

По дорозі назад у Лондон Ковпервуд зупинився в Парижі, у готелі «Ріц». Першого ж вечора він зустрів у вестибюлі одного старого знайомого Майкла Шенлі, який колись служив у нього в Чикаґо. Той запропонував Ковпервуду відвідати концерт у паризькій Опері. Мали грати твори якогось поляка на прізвище Шопен, про якого зараз багато говорили. Це прізвище Ковпервуд десь чув, а Шенлі воно зовсім нічого не говорило. Проте вони відправилися на концерт, і музика настільки подіяла на Ковпервуда, що, довідавшись із концерт­ної програми, що Шопен похований на Пер-Лашез, він за­пропонував відвідати цей знаменитий на весь світ цвинтар наступного дня.

Тож наступного ранку Ковпервуд і Шенлі відправилися на Пер-Лашез, де найняли гіда, і той англійською мовою розповів їм чимало цікавого, водячи їх по обсадженим кипарисами доріжкам цвинтаря. Так, вони дізналися, що тут під цим обеліском лежить Сара Бернар[4], чий чудовий голос колись у Чикаґо так глибоко схвилював Ковпервуда. Трохи далі — могила Бальзака, про твори якого Ковпервуд знав лише те, що їх уважають видатними. Зупиняючись то тут, то там і роздивляючись могили, він раптом знову відчув, що його власні справи, його зайнятість завадили йому познайомитися з досягненнями людського розуму і творчого генія у багатьох інших царинах. Вони пройшли повз могили Бізе, Мюссе, Мольєра й нарешті підійшли до місця заспокоєння Шопена, де на могильній плиті побачили букети троянд і лілій, перев’язані стрічками.

— Лише подумати! — вигукнув Шенлі. — Звичайно, він видатний музикант, але ж він помер більше п’ятдесяти років тому, а скільки квітів! Чорт забирай, а для мене, я знаю, цього ніхто не зробить!

При цих словах Ковпервуд запитав себе, яка ймовірність того, що після його смерті його могила буде засипана квітами хоча б через рік. Ця думка не стільки засмутила, скільки розважила його: він прекрасно знав, що в усіх місцях світу дуже небагато могил — незалежно від того, як би старанно не працювала людина — осипають квітами ще багато років після смерті їхніх господарів.

Однак перш ніж вони залишили цвинтар, на Ковпервуда чекав сюрприз. Коли вони вже пішли було до південного виходу, то несподівано наштовхнулися на чудесну подвійну могилу Абеляра й Елоїзи, і гід розповів усім відому трагедію цієї злощасної пари. Елоїза і Абеляр! Одинадцяте століття: юна дівчина, закохана в ученого ченця, і її невблаганний, жорстокий батько, член соборного капітулу! Ковпервуд ніколи в житті не чув про цих нещасних закоханих. Поки гід розповідав, підійшла молода, витончена й дуже гарна жінка з кошиком квітів у руках і стала пригорщами кидати їх на могилу — червоні, блакитні, білі. Це так уразило і Ковпервуда, і Шенлі, що обоє зняли капелюха і, зустрівшись із нею поглядом, шанобливо вклонилися. Вона відреагувала на їхній інтерес, просто сказавши: «Mercі beaucoup, messіeurs»[5], — і пішла.

Однак цей яскравий і зворушливий епізод навів Ковпервуда на міркування про ті почуття, що колись зв’язували його з Ейлін. Адже в той час, коли він сидів у філадельфійській в’язниці, саме вона всупереч усім його ворогам, у тому числі й своєму батькові, немов вірна дружина, приходила до нього на побачення, запевняла його у своїй незмінній любові й усіма силами намагалася полегшити його долю. Подібно до Елоїзи, що любила Абеляра, їй був потрібен тільки він і ніхто інший, як і зараз, про що він добре знав.

Несподівано в нього промайнула думка побудувати красивий склеп на двох, який простоїть століття. Так, він найме архітектора, сам вибере проект, — він спорудить прекрасну гробницю, яка увічнить пам’ять про те, що принаймні колись він любив Ейлін так само, як і вона його.

Розділ 59

Побачивши Ковпервуда після повернення до Лондона, Береніс стривожилася через зміну в його зовнішності: він виглядав украй стомленим і, вочевидь, схуд. Вона поскаржилася на те, що він погано стежить за своїм здоров’ям і що вона тепер так рідко його бачить.

— Френку, любий, — почала вона ласкавим тоном, — навіщо ти віддаєш цим своїм справам так багато часу і сил?