Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Хлопці пожвавішали, а Оля безшумною тінню ковзнула у бік кухні. Апетиту ніхто з нас не втратив.

- Я швидко. Я зараз… — промимрив я, ховаючись за дверима.

У коридорах стояв якийсь незвичний сутінок. Світлий сутінок, коли темно від хмар, що закрили небо, але світло від снігу, що покрив землю. Дивовижний напівтемрява, коли можна вільно читати, але людина, що стоїть за два кроки, стає невиразною.

Тримаючись за рукоятку меча, я пішов коридором. Невже Кріс на сторожовій вежі? Що йому робити на відкритому майданчику, що продувається вітрами?

Вгорі Кріса не виявилося. Майданчик сторожової вежі покривав товстий шар пухнастого, ніжного, як тополиний пух, снігу. Я потупцював біля люка, оглядаючи околиці.

Чудово було видно весь наш острів, що став сніжно-білим, чистим, він ніби ще більше зменшився, перетворився на іграшку, на підставку з білої пластмаси, на якій красувалася мініатюрна модель середньовічного замку. Озеро посеред острова замерзало, дерева, що не встигли скинути листя, зігнулися під вагою снігу. «Посадкова гірка», де я колись приземлився, покрилася синюватою кригою, що злегка поблискувала в розсіяному вечірньому світлі.

Море теж вкрилося льодом. Подекуди він здавався ще дуже тонким, під ним виразно темніла вода. У деяких місцях кригу розколювали звивисті чорні тріщини. Але до ранку легкий морозець безперечно залатає ці діри на крижаному панцирі моря.

І тоді ми приймемо свій останній бій.

Я почав спускатись. Може, Кріс у себе?

Двері в його кімнату виявилися незачиненими, всередині мене зустріла темрява. Я вже повернувся, збираючись іти, коли почув слабкий, здавлений звук.

- Кріс!

Відповіді не було. Я підійшов до столика, навпомацки знайшов сірники та свічку. Варто було звикнути до того, що все важливе на Островах відбувалося вночі. Дні були схожі один на одного, а от уночі розв'язувалися язики і розкривалися страшні таємниці.

Кріс плакав, лежачи на ліжку.

Сівши поруч, я тихо покликав його:

- Кріс! Командир...

Кріс підняв голову.

— А… Діма… Наш… Хоробрий друже…

Очі його мокро поблискували, погляд кидався по моєму обличчю, ніби не в силах зупинитися.

— Не плач, — ковтаючи грудку, що підступила до горла, попросив я. — Слухай, Кріс, ніхто ж не плаче… Навіть дівчата. Може, ще потеплішає, і крига…

Кріс зареготав.

— Діма… Мій дурний, маленький Дімо! Ти думаєш, я боюсь?

Мене охопила злість.

- Так!

- Дурень ... - Він несподівано різко замовк. — Це так смішно… Коли я ще там жив… Я ходив до школи, і треба було переходити через дорогу. Велику дорогу, де їхало багато машин. І мій тато, мій строгий тато, який легше карав мене, ніж хвалив, йшов зі мною і переводив цю дорогу. Цілих півроку… поки що не зрозумів, що я навчився переходити найширші вулиці. Я не міг зрозуміти, чого він так про мене дбає, чому хвилюється... А тепер знаю.

Мене навіть сміх пробрав.

— Кріс, якщо ти вважаєш за всіх нас своїми дітьми… Спасибі, але ми вміємо переходити вулиці.

- Ти дуже дурний хлопчисько, - спокійно сказав Кріс. — Від такої дитини, як ти, посивіти можна…

Він раптом простяг руку, стиснув пальцями полум'я свічки. Крихітний вогник згас, зачадив тліючий ґнотик.