Енжі Собран - Заміж? Не піду!, Енжі Собран

- Я помітив невелику відмінність в тому місці, - почала було я, розуміючи, що далі тягнути нічого.

«Мовчи! Амулет був невидимий! » - застережливо продзвенів чийсь голос в голові.

- Що за відміну? - з легким придихом запитав невидимий дізнавач.

- Пил...

- Що? - він явно не очікував почути таку відповідь.

- Пил лежав нерівним шаром, - вже впевненіше вимовила я.

«Що ти верзеш? - вкрай неввічливо обурився незнайомець, що вторгся в мою голову. - Тут на кожному розі побутові артефакти. Пилу просто немає».

Упс.

- Ви ж розумієте, - нагнавши довірливості в свій тон, продовжила я: - порошинка тут, волосок там - ну і гидота, - скорчила бридливу фізіономію зарозумілого принца. Не знаю, як вдалося, але я старалася.

- Але там не було пилинок! І тим більше волосків!

- Ось, - я навіть підняла вказівний палець в звичному земному жесті. - Хіба це не дивно?

Повисла гнітюча тиша. Згустилася, перетворюючись в молочний коктейль довгого очікування. Серце гулко відраховувало тривожні удари, поки гучний голос не вимовив уривчасто:

- Ідіть!

Зробила крок на негнучких ногах. Чомусь саме від цього короткого «Ідіть!» стало страшно до тремтіння. Або це наслідки відкату?

Ще один крок. Ноги не слухалися. Страх наростав, переростаючи в жах. У грудях дзвеніла порожнеча, що холодила душу, немов хтось простягнув руку й вирвав шматочок серця. Потягнув, висмикуючи всю кровоносну систему. Боляче. Нестерпно боляче.

Шию кольнуло чимось гострим. Хворобливі відчуття схлинули, притупилися, немов все це відбувалося не зі мною.

- Що з вами? - долетіло глухо, як крізь вату.

Сфокусувати зір і побачити того, хто запитує, ніяк не вдавалося. Похитнулася і неодмінно впала б, але поруч буквально з порожнечі матеріалізувався незнайомець в чорному плащі, підхопив, утримуючи від падіння, стривожено вдивляючись в мене чорними, як беззоряна ніч, очима.

- Я тебе знаю, - зірвалося з язика перш, ніж я встигла стримати ненавмисне визнання.

Мене просвердлили пильним вивчаючим поглядом. Захотілося покаятися в тому, що колись намазала хлопця в таборі зеленкою, отруїла кашу гутталаксом і насипала перцю в труси свого першого кавалеру.

- Командор! - гучний окрик висмикнув мене з порожнечі, в яку я пливла: - Що з номером п'ять?

Відчула себе на руках. Тверді м'язи обпалювали через тканину й відчутно напружилися в районі моїх колін і спини. Голова безвольно бовталася. Мене кудись несли. Біля погризеного вуха щось копошилося, видаючи пискляві стрекотливі звуки.

- Де його магіки?

- Біля джерела.

- Покличте цілителя. Терміново!

Дивне тепло огорнуло мене, обволокло, ховаючи в захисний кокон, повертаючи здорові думки. Закрила очі, стримуючи ридання, усвідомлюючи те, що сталося.

- Цілитель зайнятий. Розвідзагін потрапив в засідку, повернулося всього троє. Ледве живими.

Застогнала, точно знаючи, що Трея серед них немає.

Він залишився десь там. Туди рвалося моє серце, і витікала магія. Але цей чоловік перекрив наш зв'язок, перетиснув невидиму пуповину, що сполучає нас. І саме зараз, коли братові так потрібна моя допомога. Ненавиджу!

У мене раптом полилися потоки вже знайомої мені магії. Спробувала відкрити очі, але вдалося лише трохи підняти налиті вагою повіки. У розкриту долоню штовхнувся вологий ніс.

- Ти тут, Ерік, - ледве здригнувшись куточками губ, посміхнулася своєму триголовому Церберу.

«Яке людське ім'я», - і це була моя остання думка.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно