Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

завбільшки з шаблю. Ти викличеш потвору, а коли вона з’явиться, протнеш шипом обидва ваших серця.

— І як йому вдасться це пережити? — поцікавилася Зоя.

Маленьке тернове деревце, схоже, росло, шипи помітно довшали.

— Це залежить від короля. Ми можемо навчити його викликати й контролювати потвору, але побороти її йому доведеться самотужки. Якщо його волі вистачить, він виживе. А якщо ні, його тілом заволодіє чудовисько.

Ніколаї помітив, що тре долонею груди, і змусив себе припинити.

— Моєї волі?

— На тебе чекає випробування фізичної та духовної сили. Воно має на меті відділити людину від звіра, а звіра — від людини. Такого болю тобі ще не доводилося відчувати, але найгіршою буде зустріч віч-на-віч із чудовиськом.

— Що саме на мене чекає? — запитав король.

Цього разу усмішка Єлизавети була співчутливою, немов вона вповні відчула страх, гнів і зніяковілість, які переслідували хлопця, відколи в ньому оселився демон.

— Ти зустрінешся із залишками Дарклінґової сили. Уламками його намірів і задумів. Решта мені точно не відома. Чудовисько не захоче покидати твоє тіло. Воно спробує збентежити тебе, завадити тобі провести обряд і скористатися шипом. Якщо йому вдасться, воно цілковито поглине тебе. Як гадаєш, ти зможеш перемогти? — м’яко поцікавилася Свята.

— Ми вже якось подолали Дарклінґа.

— Його подолала Аліна, — виправила короля Зоя.

Єлизавета з відразою скривилася.

— Сонячна Свята, — насмішкувато кинула вона. — Як розпачливо люди мріють про дива. Як низько готові опуститися.

Ніколаї побачив, як Зоя примружила очі, і поклав долоню на її руку. Вони тут були не для того, щоб захищати Алінину пам’ять.

— Але ти зустрінешся не з Дарклінґом, — повела далі Єлизавета.

Тернове деревце стрімко підіймалося вгору. Горщик розколовся, і крізь глину пробилися допитливі щупальця коріння.

— Це буде не зовсім Дарклінґ. А створіння, що ожило завдяки його волі, як і тіньові солдати — нічєвої. Однак воно прожило в тобі понад три роки. Ділило з тобою думки й бажання, а тепер скерує їх проти тебе. Безумовно, воно боротиметься за життя так само запекло, як і ти.

Ніколаї здогадався, що ці слова мали б налякати його. Імовірно, розсудлива людина добряче подумала б, перш ніж дозволити настромити себе на велетенський шип, проте він лише трохи побоювався. Думка про те, що він може зустрітися з потворою й перемогти її або дозволити знищити себе, була значно приємнішою за необхідність змиритися з тим, що він страждатиме від нічних жахіть до кінця життя. Король уже був повірив, що ця штука залишиться з ним назавжди. Ніколаї зневажав деякі власні риси: надмірне честолюбство, дрібку егоїзму, яку так уважно помітила Аліна, — і Єлизавета мала рацію: для бою з ним чудовисько обере саме цю зброю й дещо гірше. То нехай так і буде. Хлопець знав, що кінець кінцем його бажання жити переможе будь-що.

— Коли настане час, — присягнувся він, — я буду готовий.

Дерево раптом зістрибнуло зі стола, його вже товстенький стовбур пульсував, а шипи наїжачилися, мов кинджали. Воно пролетіло над підлогою й заклякло за міліметр від грудей Ніколаї, націлившись довгим загостреним кінчиком смертоносного шипа простісінько в королівське серце.

— Сподіваюся, — озвалася Єлизавета. — Ми цілу вічність чекали на тебе, Ніколаї Ланцов. І буде дуже прикро, якщо ти нас підведеш.

Король перезирнувся з Зоєю. Юрій із неприхованим обожнюванням витріщався на Єлизавету. Пожитку з нього, як завжди, було небагато.

— Не сумніваюся, що ти намагаєшся мене налякати, — сказав Ніколаї, торкаючись пальцем кінчика шипа. — Точно не знаю чому, та, може, краще було б показати мені павука в костюмі?

— Чому в костюмі? — перепитала Зоя, суплячись. — Чому не просто павука?

— Бентежні запитання: де він узяв цей костюм? як застібнув ґудзики? чому вирішив причепуритися?

Єлизавета мовчки вивчала їх. Потім клацнула пальцями, і тернове дерево зникло.

— Я збиралася покатувати ченця, щоб розбурхати твою темну суть, — замислено промовила вона. — Але не тягнімо кота за хвіст.

Свята змахнула рукою, і підлога навколо Зої здибилась, запроторивши її в клітку з блискучими бурштиновими стінками.

Дівчина закричала, обличчя скривилося від страху, перш ніж їй удалося опанувати себе. Вона викинула вперед долоні, відштовхуючи осяйні стіни за допомогою власної сили. З-під її ніг кімнатою потекло щось золотаве.

Ніколаї кинувся до Зої, та між ними з’явилися дикі неприступні хащі тернового лісу. Повсюди стіною мертвотно-сірих списів стирчали шипи.

— Припини це, Єлизавето, — крикнув він, хай навіть більше не бачив Святої.

Хлопець почув Зоїн крик.

— Я знаю, що ти не збираєшся її вбивати, — повідомив він, хай навіть нічого такого не знав. — Вона потрібна Юрісові.

З хащів з’явилася Свята в трояндовій хмарі.

— Гадаєш, мене цікавить, що там потрібно Юрісові? Я потребую свободи. І якщо, втративши її, ти почнеш діяти, мені це здається невеликою ціною.

Ніколаї кинувся на неї, та Єлизавета зникла в терновому лісі. Хлопець стрибнув у колючі зарості, не зважаючи на біль від шипів, що кололи його крізь одяг. Вони були страшенно гострі й упивалися в плоть, наче зуби.

— Доведеться політати, мій королю, — повідомив йому Єлизаветин голос, — інакше ніколи не звільнишся і не звільниш нас.

Зоїні крики дедалі гучнішали.

Десь у хащах скрикнув Юрій.

— Ой, ні! Будь ласка, не треба. Благаю.

Ніколаї змусив себе заплющити очі. «Виходь, виродку, — наказав він чудовиську. — Хочеш розправити крильця? Ось твій шанс. А на знак подяки я навіть дозволю тобі зжерти цю так звану Святу».

Проте якщо потвора його почула, то лише посміялася у відповідь. Та чорна сутність, що жила у хлопця всередині, не збиралася грати в його гру.

«Свята їй не нашкодить, — нагадав собі Ніколаї. — Це така тактика».

Саме тоді Зоїні крики стихли. Юрій схлипував.

— Зоє? — гукнув король. — Зоє!

Він зіщулився в колючих заростях.

— Зоє! — закричав, але замість власного голосу почув гарчання.

Цього разу Ніколаї відчув, як створіння у нього всередині прокладає собі шлях на волю, наче продряпуючи грудну порожнину своїми кігтями.

«Ні». Він не хотів цього, не хотів віддавати потворі контроль над власною свідомістю. «Так». — «Пам’ятай, — наказав собі, — пам’ятай, хто ти такий».

Хлопець відчув, як з’явилися пазури, як видовжилися зуби.

«Я — Ніколаї Ланцов, корсар і король».

Хлопець скрикнув, коли спину протнули крила і він піднявся над терновим лісом під стелю височезної вежі. «Пам’ятай, хто ти такий».

Єлизавета з переможним виразом на обличчі спостерігала за ним. Юрій плакав. Зоя, наче закляклий в бурштині янгол, нерухомо плавала поряд із ним у золотому саркофазі.

Ніколаї не впізнавав звуків, що вихоплювалися з його горла, коли він кинувся до Зоїної пастки. Хлопець гупнувся в стінку так, що аж кістки захрускотіли, але в’язниця