Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

посватати за Довида. Я в таких випадках відповідально підходила. Мова про людське сімейне щастя. Познайомилася спочатку з Євсеєм, у нього розпитала про Довида, про його настрої щодо жінок. Євсей поставився з розумінням. Я клієнтці переказала. Кажу, підтвердьте своє рішення — і я безпосередньо закидаю вудку до Довида. Вона на поступки. Каже, подумала, подумала, навіщо мені на старості років за кимось доглядати. Загалом, Довид відпав, а з Євсеєм я дружбу не залишила. Розповіла йому про єврейських дітей. Без умислу. Від душі. Він каже: «Так, скільки євреїв у війну просто так ні за що повбивали». Я кажу: «Як ні за що? За те, що євреї. Батьки з фронту повернулися — а дружин-дітей немає. Або матері, припустимо, живі залишилися, а дітей знищили фашистські гади і їхні посіпаки. Треба виправляти становище». Євсей висловив думку, що якби наш уряд поставив такий заклик перед єврейським народом, то не було б відбою від бажаючих усиновлювати-удочеряти.

Саме євреїв — євреями. Щоб відновити історичну справедливість. А там би й інші народи підтягнулися. І розібрали б усіх дітей дочиста. На шкоду фашистам. Хоч вони й без того переможені. Він сказав у пориві. Але я вловила думку міцно. І підключила його до своїх пошуків. Людина в міліцейській формі — велике діло. Він здуру розповів Довиду. Довид — Зуселю. Зусель підхопився, як зарізаний, пішов по єврейських домівках, пропонувати дітей. Забирайте, каже, з дитбудинків і таке інше і тому подібне, потрібно, щоб народ Ізраїлю жив. Питається, до чого тут народ Ізраїлю? Відразу вийшло релігійне забарвлення. А в 49-му — сіоністів накрили. Тоді ні в які ворота Зуселева маячня вже не лізла. Євсей притих. І Довид притих. Але Зуселя не зупиниш. У нього в голові лише Ізраїль, більш нічого. Думаю, коли я ножа Євсею принесла і сказала, що ви, Михайле Івановичу, вбили Лілю, яка моя помічниця, і з Євсеєм не раз дитбудинками їздила — він подумав, що ви розкрили нашу організацію з поширення єврейських дітей в єврейські родини. І Лільку на цьому ґрунті вбили. Під час арешту, наприклад. Що ви в курсі від самого початку і взагалі до неї пристали з оперативною метою. І не сьогодні-завтра прийдете до нього — і самі, як другу, запропонуєте: «Краще стріляйся сам, щоб зберегти добре ім’я і майно родині, в іншому разі — гучна справа з наслідками і близьким, і далеким». Він вас дуже поважав і любив. Тому і застрелився. Долав у собі невідомість — надірвався. Не зміг більше. Я думаю так.

Лаєвська міркувала розумно, обдумано заздалегідь. Усе в неї розкладалося по окремих поличках і лягало, як постільна білизна в шафі гарної господині.

— І скільки дітей таким чином узяли?

Лаєвська відповіла знехотя:

— Жодного.

— І золото не допомогло?

— До золота навіть не доходило.

— А Довид не розколовся. Мені про ваші справжні справи не розповів. Придумав щось ідіотське. Він любив читати газети. Склеїв щось у себе в голові і видав мені. А справжню правду не відкрив. І Штадлер не розколовся. Він у курсі?

Лаєвська твердо сказала:

— Ні.

Але саме настільки натиснула, що я утвердився у своїй здогадці — в курсі.

— Поліно Львівно, навіщо ви мені все розповіли? Я б і самостійно дійшов. Я вже дійшов. Дещо у мене не сходилося. Тепер зійшлося. Що ж до ваших безпідставних звинувачень на мою адресу, то вони піддаються руйнуванню. — Я клацнув пальцями: — Раз — і пшик, як ви висловлюєтесь. Через Зуселя дізнались, що у нього в Рябині знайомий дружок, а Рябину ви взяли з моєї особової справи, — не раз і не два вам її Свєтка тягала, отже. Віддавна ви з нею знайомство мали. Запасалися знаннями про всяк випадок. Ви листа Діденкові навіщо писали власноруч? Спеціально, щоб я зрозумів, — ваша робота. Я відразу додумався. Демонстрацію мені влаштували: полюєте за мною, ганяєте. Записочку Довида змусили написати, щоб він мене в Остер викликав. Я піддався. Поїхав. Єдиний раз, коли я вам піддався. Але мені пощастило — не дійшов я до Довида. Поїхав у Рябину. І знову у вашу пастку мало не втрапив. Ви вивчили, вирахували, що я на батьківщину поїду, якщо тут розгублюся. А куди ще людині? Щоб і місця знайомі, і все таке інше. Слава богу, листа вашого я тоді у Діденка не знайшов. А то б зопалу з цим листом до вас з’явився і ще чого доброго придушив. А потім я заспокоївся. Особливо коли лист у мене лежав у кишені. Ви його вкрали, а мені наплювати. Клубочок розмотувався. Ниточки тягнулися. І ось. Послухайте. Я беру Мирона і він підтверджує, що вкрав на ваше прохання бланк. Ви із цим листом їздили дитбудинками з покійним нині Євсеєм Гутіним з метою виявлення і збору єврейських дітей. Але на практиці як єврейських, так і не єврейських. Щоб якомога більше записати в євреї шляхом усиновлення їх єврейськими батьками. Піду за списком наявних дитбудинків. Вас згадають, що приїжджали. І з Євсеєм, і з Лількою. До вашого злочинного гурту також входили покійні нині Малка Цвинтар, Довид Басін, ще живий Веніамін Штадлер, ну, само собою, Мирон і Сіма, і Суньку туди ж підстібаємо, і Євка Горобчик слідом теж. Тим більш за світлинами Лільки ніколи не скажеш — вона це чи Євка. А ще відомий мракобісний сіоніст Зусель Табачник. Його багато хто згадає, як він приходив і умовляв брати дітей. Белка теж не зайва. А що проти мене? Ніж ваш хвалений, яким нібито я Лільку вбив? Змилили ви його, Поліно Львівно. Як мило змилили. Заодно із Довидом і Зуселем. Якщо там щось і було — якщо, припустимо, було, хоч нічого й не було, — то тепер нема. Тягали його туди-сюди. Тепер ось надраїли до блиску. Чисто. Самі розумієте. Що скажете?

Лаєвська здивовано дивилася на мене. На мене всього: від голови до ніг. Охоплювала поглядом. І очі її розширювалися і звужувалися навперемін.

Вона як дивилася на мене, так і дивилася, але при цьому дотяглася рукою до кобури, відкрила її, дістала на дотик капшук, відкинула чавунну заслінку і кинула у полум’я.

Зазирнула туди. І не промовила ані слова.

Хотів повернути її на землю і сказати, що все одно золото не згорить. Але