Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

й без віри в нього. Таким вже був закостенілим? Нічого в ньому не було? Його суть була непотрібна чи й шкідлива в практиці?

У суспільстві періодично йде старіння, накопичуються негаразди, його обсідає короста й надходить час очищення, як, принаймні, спроби очищення коли постувати?

Усі легенди, всі святині люди перетворили (наприклад, в кіно) на шоу, попсу, примітивні фільми жахів і ін. Якщо люди не знайдуть рівноваги, а й далі накручуватимуть і накручуватимуть, не вернуться до рівноваги, вони збезуміють. Усе: космос, Христос, праісторія пущені в «бізнес». Не мають власних глибоких думок, моралі, совісті та міри. Міри!

За мною в Кончі ревуть бульдозери, скриплять крани. За рік гаї і діброви ніби хто косою зрізав, озера й болота, де сідали лебеді, чаплі, качки, засипано піском. Усе під забудову, під вілли. Отакою стане вся земля – діброви, озера зникнуть, людина стоятиме на землі і дивитиметься на віллу сусіда, а поміж них булькатиме клоака ріки. Самі шпарко, комфортно йдемо до кінця. І ніхто не схаменеться.

Якось дивно: зникають хороші письменники, наприклад, Бель або Ст. Дигат, якого вже й могила на цвинтарі літератури загубилася, а в клініці літератури функціонує величезна реанімаційна палата, де через штучні серця, печінки, крапельниці продовжується життя Кафки, Джойса, Камю. Невже так звана оригінальність цінніша психологічного, реалістичного досвіду глибоких письменників, які утверджують діяння, хочуть зупинити людей на шляху до прірви, а не утверджують хаос, повсюдну невіру, іронію, сушать день і ніч голову, щоб звершити якийсь карколомний кульбіт і здивувати. Там – «банальність», але мудра і потрібна, а тут хитроплетиво дротів і паличок.

Як жити людині? Чи можна навчити людину жити? І так, і ні.

Не можна навчити людину не робити помилок, хоч можна вчити її не переживати, не перейматись днем сьогоднішнім, як і днем минулим. Але це вже буде не ця сама людина – народжена такою – це буде не її життя. Та й, навчена, вона повсякчас буде розуміти, що вона навчена так жити і не живе своїм життям. Можливо, вчити з немовляти? Але хто буде вчити? Ті люди, які самі не вміють жити?

Література стала індустрією. Мало письменників, які оперують словом, метафорою, мають якусь моральну мету. Усі хочуть слави, здивувати світ. Текст перестав бути розмовою з собою, пошуками істини в собі.

Світ дедалі більше дуріє, фальшує. Деміург створив Землю досконалою, чудом. Людина спаплюжила все. Якби не вона, світ і далі існував би в гармонії.

Гасло – все для людини – шкідливе, нерозумне. Має жити і розвиватися все, бо винищимо – й самі загинемо.

Усі віки українська література не мала можливостей до розвитку. Від причмеленого Петра – й до нього – і далі. Або прямими заборонами, або й переманюванням письменників, просвітителів (Славинецький, Прокопович). Щоб їй розвиватися, потрібні умови. Не було де видавати книжки, їх рецензувати й популяризувати. (Шевченко – за десять років жодного відгуку.) Система Бенкендорфів-Бєлінських тиснула і нищила.

Здавалося, після революції з’явилася проталина на обрії. Та де там, її одразу затягнуло свинцевими хмарами. Стільки, скільки понищено літераторів, стільки тиску, як на Україні, не було ніде. Одним – Тичина, Рильський, Сосюра – забили рота ватою, іншим – свинцем, велика втрата Хвильовий, Зеров, але вони вже себе значною мірою реалізували, Плужник – хворий… а от Підмогильний… Яка сила! Прозаїки розкриваються десь після 35 років. А він на цей час був запакований у мовчання. А який перспективний, скільки б міг зробити!

Безперервний ланцюг не розвитку, а нищення.

Як міцно і важко був я вкорінений в сільське життя, а точніше – пройнятий мірками того життя, яке проминуло в селі (дитинство). Приїхавши до Києва, я не міг на стадіоні дивитися на численний люд, у мене щомиті зринало: хоча б один сектор на один день у наш колгосп. У бригаді 7–8 косарів: 1–2 діди, 1–2 підліток і жінки. І косовиця триває місяцями. От би один сектор… стільки бугаїв репетує на трибуні. І працю творчу сприймав під цим кутом. Пам’ятаю, вперше на вулиці мені показали живого поета – Миколу Терещенка, статурного чоловіка з папочкою під рукою. Мені аж недобре стало. Отакий потенціальний «косар» з папочкою в руках! Творча праця, це щось поміж основною роботою. Я вже й сам почав писати, але оправданням було: я – студент, а те – поза роботою. А от… і сам прожив вік з папочкою під рукою. Тобто, я не бачив «писательство» професією. Може, я й не був правий.

Сьогодні рішуче помінялося завдання і прямування літератури. Хлопці пишуть (намагаються писати!) бестселери. Який би одним махом прославив його ім’я, зробив багатим (вілли, смокінг, власна яхта з дівчатами). Іронізуючи трохи, говорять: «Написав нетлінку». Нетлінки так не пишуться. Для чого писав Шевченко? Визволити народ, возвеличити його, задля народного щастя. І Франко, і Леся Українка, і інші, скажімо, такі як Борис Грінченко, який в ущерб своєму таланту, своєму можливому літературному піднесенню писав спрощені оповідання, пристосовуючись до малограмотного селянина, аби піднести його грамотність, а відтак і свідомість, в кінцевому рахунку для його ж визволення і щастя. І в такий спосіб вони виражали свою епоху. Скажімо, талановитий, з печаттю геніальності Тичина великим і геніальним не став, жив у епоху бурхливу, які вітри, які грози над ним пролетіли – колективізація, голодомор, 37-й, але цього в його творах немає, епоху не виразив, так, він не міг виразити, ніхто б того не надрукував, резонно; боявся писати і в шухляду, в яку зазирали, всі це розуміють, але історії до того буде байдуже (вже майже байдуже), для неї є чи немає, і все.

Тичина був з печаттю геніальності, але не геніальним. Так, сьогодні помінялося прямування літератури. Колись одним із завдань її було виховання людини. Це завдання було докінечно спотворене за радянських часів: виховання будівника комунізму, – людини твердої, навіть агресивної, і цілком нівелювалося питання національне. Сьогодні на заході заперечують виховне значення літератури, акцентують на розважальному, цікавості. Мали б ми йти за цим?.. І молоді йдуть, кажуть, що пишуть для розваги. Але… Але, що робити нам, письменникам? У нас майже немає нації, народу українського. Її треба творити. А як? На чому? Її треба виховувати. Бо з іншого боку йде наступ-виховання російськості. Отже, цілком поховати стару тезу про виховання – я не згоден.

Сполучення людини і митця. У першому випадку обов’язкове – порядна, високої душі людина і митець, хоч історія літератури знає і безліч відхилень. Великий художник Достоєвський і заздрісний, часом підлий чоловічок Достоєвський, який багатьох своїх колег, чистих