Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

офіційну місію, не мають права носити однострою, а, крім того, існуюча російська влада відмінила не лише "вензеля" колишнього монарха, але й самі "пагони", тому я попереджую "пана ротмістра", що появлення його в однострою може потягнути за собою немилі для нього наслідки.

Після того, переходячи на українську мову, докладаю пану "оберсту" через перекладчика, що я мусів зробити увагу забувшомуся старшині, бо як пан "оберст", певно, знають, Центральна Рада України не має ніяких союзних умов з будь-яким російським урядом.

Звичайно, на таку увагу реакція кисла і пан "оберст", сказавши декілька незначучих слів, відходять "з паном ротмістром", правдоподібно не знімати пагони, а мене лишають начальникові штабу, який сама милість та в розмові між іншим каже, що їм так важко розібратись у дрібничках тут, що та "аристократія", з якою вони зустрічаються, вся переконує їх, що нема ніякої України і що це, мовляв, ми, німці, її вигадали, а тут ще і українське нібито населення зустрічає не завжди прихильно німецькі війська. Ось хоч би й нині довелося затримати боротьбу з невловимим ворогом і хоч одного з ватажків вбито, а решту роспорошено, але становище остільки непевне, що Едлєр фон Донау поїхав просити дозволу залишитись на добу-дві коло Хорола, щоби вичистити цю околицю та не залишити цих "большевицьких франтірєрів" на задах.

А противно – вся "аристократія", яка каже, що Україна не існує, приймає німців дуже радо як визвольників... – "Від російських військ" – докінчую я, чим заганяю симпатичного "гавптмана" в глухий кут, бо чи активний старшина та ще з юнкрів може визнаватись на соціяльних справах?

Довідуюсь, що вбитий ватажок нібито Вареник, а що з німецького штабу дивізії є директиви поспішати на Полтаву, причому їх бриґада має війти в Полтаву з півдня, а інша бриґада тієї ж дивізії вздовж залізниці на Абазівку.

Вертаю до міста Хоролу до свого штабу, а там чекає мене нова цікава візита: – Ковбасенко докладує, що приїхали післанці від Баса та, може, і сам Бас, та чекають команданта Гордієнківців у хаті на кінці міста.

Йду та знаходжу у бідній селянській хатині, що якось приліпилась до краю міста, чотирьох селян, з яких двох у сірих "шинелях", а двох у селянських свитах, але всі в одноманітних чорних селянських шапках, а в стодолі привикле спостерегати військові дрібниці око могло завважити прив'язані і посідлані коні – так що кінно через німців приїхали, нічого собі партизани.

До мене звертається один з тих, що у вояцьких "шинелях", кремезний, похмурий дядько з чорним волоссям, грубим, але з гарними рисами облича, по якому чи то роки, чи то біда провели глибокі борозни. Облича зав'яле, обвітряне, стомлене, на щоці нещодавний шрам досить вже загоєний та зарослий.

Звернувся він до мене тою смішною мішанкою, якою намагалися в російській армії балакати підстаршини з "малоросов", щоб балакати панською – "інтелігентською" мовою, але я так рішуче перейшов на українську, що мій співбесідник почав також розмовляти "по селянськи" от тою чудовою полтавською говіркою з мягким "л", що надавало якоїсь ніжности так невідповідаючій суворій, похмурій, хоч і типово гарній постаті промовляючого.

Він спитав мене просто, що, на мою думку, далі робити партизанам, бо проти німців дуже тяжко вдержатись. Питає ж він мене тому, що хоч Гордієнківці з німцями та хоч між ними ще й панків таки не бракує, але ніби то все ж "свої", бо щось нічого проти селян не роблять і скорше їх підпомагають.

Вияснюю йому всі мої міркування про неминучість приходу німців, які, мовляв, і самі б прийшли, бо кому ж їх держати, коли армії нема, отже ніби й краще, як вони будуть змушені вважати себе "спільниками", а тому не так грабуватимуть, як коли б переможцями прийшли, але щоби мати і в них вагу, доконче треба впорядкувати "свою", а то цілком "свою" збройну силу, щоби в ній великих панів чи малих підпанків було не багато, як не можна, щоби зовсім без них обійшлося, ось тому, на мою думку, треба партизанам йти до українського війська, ну а як не мають охоти, то треба кудись тікати, хоч би і до москалів, бо все одно "свої" підпанки видадуть німцям, які мають тепер силу та проти них встоятися поки що годі. Іншої ради, на мою думку, немає: тим більше коли вже почали ворожі виступи проти німців. Пересидіти лиху годину десь по нетрях теж буде тяжко. Бо хто його знає, чи німці підуть до зими чи ні, мабуть, що ні.

"Справді" – відповів співбесідник, – "ми вже з німцями побилися; це все Вареник налягав"... "А Бас?" – питаю я. – "Бас" – посміхається дядько – "він ще під Богачкою вислав людей на розвідку до вас, бо хто міг знати, що ви за одні".

Розмова скінчилася тим, що мої співбесідники вирішили передати все "дома" своїм, та вже не криючись повиводили посідланих коней з клуні, приладнали "обрізи" (обрізаний кріс так, щоби з нього можна було стріляти як з пистоля) і зібралися їхати. Щоби не було у них сутички із німцями, дав я їм одного гайдамаку, який мав їх провести, куда вони схочуть, як групу розвідчиків, яких висилається на зади ворога.

Не минуло нас і привитання вечерою з боку тамошної інтелігенції. Вечером довелося побувати з кількома старшинами на принятті в якомусь приватному домі, де гостив нас наш щойно зголосившийся начальник автомобільного відділу.

Все було як належить: і промови, і побажання, спів і музика.

VII. Похід на Полтаву. –Абазівка. –Бій під Полтавою та заняття Полтави. –Спостереження над настроями та взаєминами суспільства

Ранком 23 квітня (1) вирушив полк у дальшу дорогу на Полтаву, залишивши в Хоролі сформовану міліцію на чолі з захворівшим гайдамакою, який нездатний був до походу.

Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: