Лада Лузіна - Меч і хрест

– Скарб гетьмана! – вискнула Дарина. – Все сходиться! В ніч на Купала відкриваються скарби! Але тільки тому, хто душу нечистому продасть, – пам’ятаєте, як у Гоголя? Ось чому його не лякає бетон: він сподівається, що після всіх обрядів скарб відкриється йому сам. Я ж тобі відразу про скарб сказала! І на Митю вказала перша: це він!

– Ти сказала: «та ось хоч він», – похмуро виправила Марійка. Вигляд у неї був чогось невдоволений. – Послухай, – розхвилювалася вона. – Обов’язково з’ясуй у цієї дівчини, чи є у Миті червона вітрівка. Вночі тато бачив когось у червоній куртці. А якщо у Миті такої немає, запитай, чи немає її в його лікаря.

– Але й це ще не все. – Мир похмуро подивився на кохану. – Позавчора практикантку послали кликати Митю до обіду, й вона знайшла його біля Кирилівської церкви, він розмовляв із дівчиною. Гарною й добре вбраною. У босоніжках із малиновими квітами…

– Рита? – приголомшено скрикнула Марійка.

– Скоріше за все.

– Ти мусиш показати медсестрі її знімок! – Марійка побігла за рюкзаком і повернулася вже повільним кроком, невпевнено стискуючи в руці фото їхньої групи: було видно, що віддавати його їй несподівано перехотілося.

Зачекавши, Мир узяв знімок із її невпевнених рук і завмер, утупившись у червоне сердечко, яким були обведені їхні обличчя.

– Марійко, – гірко сказав він. – Марійко… Я більше ніколи тебе не ображу. Я обіцяю, що ніколи не зроблю тобі нічого поганого!

І Дарину неприємно пересмикнуло від цієї фрази, чутої нею вже кілька десятків разів.

«Ну чому, – великодосвідчено замислилася вона, – всі чоловіки починають любовні стосунки з обіцянки не зробити тобі нічого поганого? І чому до нас доходить тільки з двадцять п’ятого разу: якщо, закохавшись, він раптом зарікається не робити нічого поганого, це означає лише те, що до тебе він уже спаскудив життя купі жінок. Втім, цьому і говорити нічого не потрібно, у нього це на пиці написано – великим почерком!»

Красавицький катастрофічно не подобався Дарині чимдалі більше, і не тому, що був такий уже поганий, а через те, що був живим і кричущим утіленням її провини.

«Через кілька годин присуха мине, і що тоді?.. Вона ж закохана, вона вже вірить, що він її любить! Може, підпоювати його регулярно?»

Чесне слово, заради подруги Чуб готова була навіть на це!

– І що ти в нім знайшла? – скривилася вона, ледве за красенем зачинилися двері. – У нім же, окрім пики, взагалі нічого немає!

– Неправда! – зайняла оборону Марійка.

– А що? – кинулася в атаку Землепотрясна. – Бабки? Так гроші, мабуть, батьківські. Він же ніде не працює?

– Ні.

– Бачиш! Ну чим, чим він тобі подобається? Чи він тобі вже не так подобається? – з надією мовила вона.

– Я люблю його! І завжди його любила, – гаряче закричала Марійка (але в голосі її прозвучав зрадницький дзвін сумніву). – Він розумний!

– Та ти вдесятеро розумніша!

– І сміливий.

– Ми сміливіші! Пам’ятаєш, учора…

– Він теж історик, у нас багато спільного! Але він не як я, він уміє триматись. У нього є почуття власної гідності, й упевненість, і манери, й одягається він завжди добре…

– Вона його за брюки полюбила, а він її за бездоганний смак! – зневажливо проскандувала Чуб. – Думаєш, він тебе насправді любить? Та просто… Просто…

Ні, вона не могла сказати.

Пізніше. Потім – неодмінно!

Але не зараз.

– Просто, – почала вивертатися вона, – він учепився за тебе, як за соломинку. Ви – як двоє на безлюдному острові, – окрім тебе, йому ніхто не вірить і не розуміє. А щойно його проблема розсмокчеться…

– Знаєш, я теж так думаю, – нелогічно погодилася раптом Ковальова. – Тому що я йому чомусь не вірю. Тобто вірю, що він не бреше, – запевнила вона. – А в саму любов – ні! Мені ввесь час здається, що він мовби сам помиляється, – ніби йому тільки здається, що він мене любить, а потім з’ясується, що це помилка. І вся його любов – як за склом вітрини або телевізора. За два кроки від мене, але не зі мною. Розумієш?

– Так, – озвалася Дарина, приголомшена проникливістю Марійчиної інтуїції. І втішена нею ж: – Ти маєш рацію! Не вір! У нього це скоро мине! Може, навіть до вечора.

– Але зараз йому дуже важко, – жалісливо зітхнула Марійка.

– А це вже не любов, а жалість, – відрізала Чуб. – Якщо ти збираєшся любити кожного, в кого прикрощі, то полюби краще саму себе. Ми ж сьогодні помремо. Забула?

– Ах, так… – стомлено кивнула та.

– А-а-ай! – видала вигук Чуб, бо в її і без того багатостраждальні коліна несподівано впилися десять запропалих кігтів.

Ізида Пуфик, яка непомітно підкралася, стояла на задніх лапах, поставивши передні Дарині на ноги й відчутно натякаючи, щоб та взяла її на руки.

– Дурка! Звідки ти взялася? – Дарина підхопила важкий Пуф на руки. Кішка в самозабутті ткнулася мордою їй у губи. – О, поцілуночки! Ну, давай поцьомаємось… От прикольна! Бачиш, вона мене полюбила!

На камінну полицю плигнув чорний кіт Бегемот, сів, випрямивши спину, і завмер у вигляді величезної статуетки.

– Де ви були? – без інтересу спитала Марійка.

– Тут був гість, – пролунав розмірений голос Беладонни. Виринувши з-під золотого плюшу, вона з гідністю пройшла на канапу. – Хворий.

– І пл-л-роглесуючий, – промурчала Ізида.

– Мир хворий? – стривожилася Марійка. – На що?

– Вам краще знати, – манірно сказала біла кішка.

– Amour, – захоплено прогаркавила руда, мружачись під Дарининою рукою.

Та, хихикаючи, чухала їй шию, але тут же хихикати перестала.

– Ну, любов – хвороба безпечна, – поспішно встряла вона.

– На шостій годині настає криза, – повчально заперечила Беладонна. – А до тринадцятої можливий летальний результат.