Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Пригадую, як у нашій присутності привезли мертве немовля, що його, вивантажуючи зі сміттєвозки різний непотріб, знайшов шофер цієї машини на звалищі. Слідчого дуже цікавило, народилася дитина живою чи мертвою. Він вимагав від Северина Йосиповича негайно розтяти трупик і подивитися легені: якщо вони не розкрилися, як парашутик, значить, немовля не зробило жодного подиху, тобто народилося мертвим, — а тому карного злочину нема, а відповідно, й кримінальну справу порушувати недоцільно. П’яний патанатом сповільненим до краю поглядом обвів нас, переляканих практиканток, кожна з яких подумки молила Бога, щоб його вибір упав на когось іншого, тільки не на її душу, — і простягнув мені скальпель, який до того ж в останню мить випав із пальців Северина Йосиповича й лячно дзвякнув об кам’яну підлогу. Я автоматично підняла хірургічний ніж, але, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію, вхопилася за плече подруги. Катруся ж не втратила самоконтролю і вправним рухом розпанахала грудну клітку мертвого немовляти. Легені були розпростерті: як потім з’ясувалося, новонароджену дитину малолітня породілля просто задушила.

У військовому госпіталі моя подруга найкраще робила перев’язки і майже безболісно — заштрики, тому пацієнти навперебій кликали до себе саме Катрусю, а не нас, переляканих і недолугих, хоч уже майже дипломованих „спеціалістів“. Бо навіть я нашому викладачеві так поклала банку, що він цілий місяць лікував опік. Моєї вини в цьому, чесно кажучи, не було. Молодий і самовпевнений медик відверто хизувався перед нашою дівчачою групою своєю майстерністю і буквально за якихось кілька хвилин поклав по банці кожній із нас, тридцятьох практиканток. Паличкою, на якій горіла вмочена у спирт вата, робив мало не циркові трюки зі скляною посудиною, а коли притуляв її до тильного боку наших долонь, то шкіра піднімалася пухирем усередині банки. Нам було трохи страшно, але особливого болю ми не відчували, тільки появу тепла. Втім, успішно закінчивши майстер-клас, він викликав мене на середину аудиторії, щоб після всього побаченого поставила банку і йому. Як саме наш новий викладач чаклував над скляними посудинами, я, на свою біду, добре не розгледіла (та й він сам більше вихвалявся, аніж детально щось пояснював і показував), отож замість того, аби спалити кисень всередині, лише обвела полум’ям вінця банки. В результаті, коли я притулила її до руки, мій пацієнт підскочив мало не до стелі, а на руці з’явилося грубе червоно-вишневе кільце, шкіра з якого прилипла до гарячого скла. Незадовільна оцінка й, автоматично, відробка мені була гарантована. Надалі в госпіталі нашій групі доручали ставити хворим хіба що компреси чи гірчичники — про обпечену мною викладачеву руку знали всі.

Але чимало казусів у медучилищі траплялося й з іншими випускницями. Одного разу під час практичного заняття, на якому студіювали тему „Кровообіг“, найвимогливіший наш викладач, колишній військовий хірург, викликав до дошки Алю Курищук. Вона, бідолашна, безрезультатно вступала в медучилище п’ять разів, і тільки з останньої спроби мама по великому блату насилу прилаштувала доньку на вечірню форму навчання. На свою біду, тупенька Аля мала язик, як вітряк, і про неї в нашій групі усі знали все. Навіть те, що в діда по матері було прізвище Дуринда, а в прадіда по батькові — К…рвищуп. Перший досмерті залишався при своїх інтересах, хіба що вже доньки повиходили заміж і з превеликою радістю поміняли дівочі прізвища на благозвучніші. Натомість прадід Алиного батька, влаштувавшись ще до приходу радянської влади писарем в архіві, спочатку нібито механічно пропустив у власному прізвищі букву „в“, а вже Алин дід, працюючи в сільраді секретарем і подаючи під час перепису населення в загальних списках прізвища односельців-колгоспників, про всяк випадок перехрестився і виправив у своєму прізвищі останню літеру з „п“ на „к“, що було не так уже й важко зробити: вистачило домалювати цій букві невеличку „голівку“ над „черевцем“. Тож успіхи перодряпів двох поколінь увінчалися цілком пристойним прізвищем для їхніх нащадків на близьку, далеку й навіть найвіддаленішу перспективу.

Медицина давалася Алі дуже важко. Дівчина зубрила прокляту науку, як китайську грамоту, аж іскри віялами летіли з її вузенького чола, буквально засинала й прокидалася із книжкою в руках. Марно! Все, що вона з такими труднощами старалася запам’ятати годинами, в одну мить вилітало з голови, варто було викладачеві промовити магічне слово: „Курищук!“. Тож, опинившись посеред класу, де на дошці як наочність висіла схема малого й великого кіл кровообігу, на якій синім кольором було позначено венозну кров, а червоним — артеріальну, Аля скорчила розпачливий вираз обличчя і заворушила долонями. Це означало: „SOS! Рятуйте! Підказуйте, я пропадаю!“. Викладач, ясна річ, одразу помітив незавидний стан учениці, тому із простого людського співчуття до нещасної вирішив дати їй найлегше запитання:

— Алло Курищук, розкажіть нам коротенько про венозну й артеріальну кров. Яка між ними різниця?

Аля перелякано закліпала очима.

— Подивіться на схему, Курищук! Яка кров циркулює від серця, а яка — до серця?

Дівчина розгубилася ще більше.

— Курищук, артеріальна кров насичена киснем. Повторіть, яка артеріальна кров? На-си-че-на к-и-с-н-е-м! Візьміть указку й покажіть на схемі, звідки й куди вона переміщується артеріями? Ну!

— Артеріальна кров, — почала Аля — переміщується від…

Хтось прошепотів: „На схемі показано червоним“.

— Курищук, думайте швидше! — квапив викладач. — Не знаєте? Тоді розкажіть про венозну кров. Звідки й куди вона переміщується венами?

Хтось з аудиторії знову взявся допомагати невдасі, відчайдушно підказуючи: „На схемі показано синім!“. Але бідна Аля не розуміла й того, як цю підказку використати собі на благо.

— Курищук, ви що, взагалі нічого не знаєте? Останнє запитання: чим венозна кров відрізняється від артеріальної? Артеріальна, як я уже за вас відповів, насичена киснем. Якою є венозна кров, Алло?

— Синьою, — ледь чутно прошепотіла без п’яти хвилин дипломована медсестра — й аудиторія вибухнула диким реготом.

— Синьою?! — вхопився за голову викладач. — Я вам, Курищук, зараз відкрию вени, щоб ви назавжди запам’ятали, що синьої крові не буває взагалі! В жодної живої істоти на планеті не буває! Синім кольором венозну кров позначають лише на схемах. І артеріальна, й венозна кров — червона!

Неабиякі проблеми Аля мала й тоді, коли наша група на муляжах вчилася робити ін’єкції й ставити крапельниці.