Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

Якщо ви плануєте тільки зняти номер, то ми можемо піти з вами, а потім усі разом могли б десь пообідати, якщо ви, звісно, не бажаєте поговорити з самою Мардж. — Він знову перетворився на скромного тишка Ріплі.

— Я передовсім приїхав поговорити з вами, — відказав містер Ґрінліф.

— Є якісь новини? — запитала Мардж.

Містер Ґрінліф похитав головою. Він роздивлявся навколо знервованим і якимось відсутнім поглядом, ніби невідоме місто притягувало до себе його очі, однак ніщо не привернуло його уваги. Він нічого не відповів на Томову пропозицію пообідати разом. Том схрестив руки на грудях, почепив на обличчя люб’язний вираз і більше нічого не говорив. Тим паче, що гуркіт мотора заглушував усі слова. Містер Ґрінліф і Мардж цілком буденно обговорювали якихось спільних знайомих з Рима, і Том припустив, що обоє непогано поладнали, хоч Мардж казала, що раніше не знала містера Ґрінліфа й уперше зустрілася з ним у Римі.

Вони зайшли пообідати до простенького ресторану десь між готелями «Ґрітті» та «Ріалто», який славився стравами з морепродуктів, виставлених рядами за склом довгого прилавка. На одній із тарілок лежали невеличкі фіолетові восьминоги, яких так полюбляв Дікі, і Том звернувся до Мардж, киваючи на тарілку: — Як шкода, що Дікі немає з нами, він би залюбки поласував таким.

Мардж весело кивнула. Коли йшлося про їжу, вона завжди була в доброму гуморі.

За обідом містер Ґрінліф був небагатослівний і весь час просидів із кам’яним обличчям. Він далі постійно озирався, ніби чекав, що будь-якої миті до ресторану зайде Дікі. Поліція не знайшла бодай одного чортового доказу, сказав він, тому він запросив до Італії приватного детектива з Америки, який спробує сам розкрити цю справу.

Почувши це, Том поринув у роздуми. У нього теж закрадалися підозри, що американські детективи ефективніші за італійських. Утім, він добре розумів усю марність такої затії, як, напевне, і Мардж, бо її обличчя раптом витягнулось і набуло якогось збентеженого виразу.

— Це непогана ідея, — сказав Том.

— А ви самі високої думки про італійську поліцію? — запитав у нього містер Ґрінліф.

— Ну… насправді, так, — відказав Том. — До того ж у них є одна вагома перевага — вони розмовляють італійською, тому можуть пробратися куди завгодно й отримати відомості від різних свідків. Сподіваюся, що той детектив, якого ви запросили, знає італійську?

— Я й сам не знаю. Не знаю, — зніяковіло повторив містер Ґрінліф, ніби щойно зрозумів свій прорахунок. — Його прізвище Мак-Каррон. У нього чудові рекомендації.

Том припустив, що він не знає італійської.

— То коли він прибуває?

— Завтра або післязавтра. Завтра я повертаюся до Рима, щоб зустріти його. — Містер Ґрінліф відсунув свою порцію телятини з пармезаном. Він майже нічого не з’їв.

— У Тома просто чудовий будинок! — сказала Мардж, беручись за свій шматок багатошарового ромового пирога.

Том, який перед тим неприязно дивився на неї, натягнуто посміхнувся.

Либонь, допит почнеться уже вдома, коли вони з містером Ґрінліфом залишаться наодинці. Він знав, що містер Ґрінліф хотів поговорити з ним віч-на-віч, тому й запропонував випити каву в ресторані, випередивши Мардж, яка могла покликати їх на каву до нього додому. Їй дуже подобалась кава з його кавоварки. Та навіть удома Мардж не дала їм спокою і всілася разом із ними у вітальні. Яка ж вона безпардонна, подумав Том. Вона просиділа на канапі добрих півгодини, і лише тоді, коли Том насупив брови й недвозначно показав їй очима на сходи, до неї нарешті дійшло, і вона, грайливо прикривши рота рукою й позіхнувши, перепросила та сказала, що піде нагору трохи подрімати. Вона була в тому своєму невгамовно-життєрадісному настрої і весь обід говорила з містером Ґрінліфом так, ніби Дікі точно живий, тож йому не варто аж так хвилюватися, адже це може погано вплинути на його травлення. Вона поводилась так, ніби все ще мала надію одного дня стати його невісткою, подумав Том.

Містер Ґрінліф підвівся і, запхавши руки до кишень піджака, зміряв кроками кімнату, ніби якийсь чиновник, що збирався надиктувати стенографові листа. Він нічого не сказав про вишукане убрання будинку, бо заледве чи звернув на це увагу.

— Що скажете, Томе? — зітхнувши, почав він. — Дивне закінчення цієї історії, чи не так?

— Закінчення?

— Ви тепер мешкаєте в Європі, а Річард…

— Але ж ми не розглядали можливості, що він міг повернутися до Америки, — ввічливо зауважив Том.

— Ні, це неможливо. Імміграційній службі було б про це відомо. — Містер Ґрінліф продовжував ходити туди-сюди й навіть не дивився на нього. — Як ви самі думаєте, де він може бути?

— Мені здається, що він міг би з легкістю переховуватися в Італії і мешкати в якомусь готелі, де не вимагають реєстрації.

— А в Італії є такі готелі?

— Офіційно ні. Але Дікі, зважаючи на те, як добре він говорить італійською, таке цілком могло удатися. Насправді він міг би підкупити власника якогось невеликого готелю на півдні Італії і той би нікому нічого не сказав, навіть якби знав, що в нього мешкає Річард Ґрінліф.

— То ви вважаєте, що саме це він і зробив? — зненацька глянув на нього містер Ґрінліф, і Том