Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— То нас забере інший гондольєр! Чудово, правда? — Вона стала навшпиньки.

Та ще й ніч видалася паршивою. Пустився дрібний холодний дощ. Їх могла б підібрати загальна гондола, але жодна не пропливла повз них. Єдиним судном на весь канал був моторний човен, що якраз наближався до причалу на площі Святого Марка. Навряд чи він під’їде до них, подумав Том, та все одно погукав. Човен, яскраво освітлений, з багатьма людьми на борту, промчав біля них і пристав до причалу на протилежному боці каналу. Мардж сиділа на верхній сходинці, обхопивши руками коліна. Нарешті якийсь нещасний човник, схожий на рибальський, зупинився, і хтось крикнув італійською:

— Що, не впускають?

— Ми забули ключі! — весело озвалась Мардж.

Проте вона не хотіла сідати до човна і сказала, що зачекає на сходах, поки Том добереться до задніх дверей і впустить її. Том сказав, що це може забрати п’ятнадцять хвилин або й більше і вона ризикує застудитися. Насилу вона погодилась. Італієць підвіз їх до найближчого причалу — сходів собору Санта-Марія-делла-Салуте — й відмовився брати з них гроші, але таки взяв решту пачки американських цигарок Тома. Том і сам не знав чому, але тієї ночі йому було страшніше йти провулком Сан-Спірідіоне разом із Мардж, ніж якби він був сам. Мардж, звісно ж, нічого не боялася і всю дорогу плескала язиком.

Удосвіта Тома розбудив стукіт у двері. Він схопив халат і спустився. Йому принесли телеграму, і він мусив знову бігти нагору по гроші для посильного. Він зайшов до холодної вітальні й прочитав:

ПЕРЕДУМАВ. ХОЧУ З ВАМИ СТРІТЬСЯ.

ПРИБУДУ О 11:45.

Г. ҐРІНЛІФ

Том здригнувся. Ну що ж, він очікував цього. Ні, радше боявся. А може, усе через те, що його розбудили так рано? Заледве світало. У вітальні досі лежали страхітливі сірі тіні. Оте «стріться» звучало якось недоладно та старомодно. В італійських телеграмах іноді траплялися ще й не такі помилки. А якби замість ініціала «Г» вони надрукували «Р» або «Д»? Як би він тоді почувався?

Він помчав нагору, заліз під теплу ковдру й вирішив ще трохи поспати. Він усе думав, чи Мардж теж розбудив той гучний стукіт, чи вона зараз прийде до його кімнати, але потім вирішив, що вона спала як убита і нічого не чула. Він уявив, як відчинить містеру Ґрінліфу двері, міцно потисне йому руку. Намагався обміркувати можливі питання, але від утоми всі думки розвіювались. Він почав хвилюватися. Він був надто сонливий, щоб вигадувати запитання і відповіді, але надто стурбований, щоб заснути. Він хотів заварити кави й розбудити Мардж, аби хоч з кимось поговорити, але ніяк не міг примусити себе зайти до тієї кімнати, не хотів дивитися на її розкидану білизну, ні, це було вже занадто.

Але Мардж сама розбудила його й повідомила, що вже заварила каву.

— Що ти на це скажеш? — із посмішкою запитав Том. — Я отримав телеграму від містера Ґрінліфа. Він приїжджає опівдні.

— Справді? Коли ти отримав телеграму?

— Удосвіта. Якщо мені це не наснилося. — Том простягнув їй папір. — Ось вона.

Мардж прочитала телеграму.

— «Хочу з вами стріться», — з посмішкою повторила вона. — Це дуже добре. Маю надію, що це піде йому на користь. Ти спустишся, чи принести тобі каву нагору?

— Я спущуся, — відказав Том, натягаючи халат.

Мардж уже перевдяглася в чорні вельветові штани та светр. Штани, либонь, пошиті на замовлення, подумав Том, бо так добре облягали її нікудишню гарбузоподібну фігуру. Вони розтягнули своє кавування до десятої, аж до приходу Анни з Уґо, які принесли молоко, булочки й ранкові газети. Тоді вони заварили ще кави, додали молока й сіли у вітальні. Того ранку в газетах не було жодних відомостей ані про Дікі, ані про справу Майлза. Такі ранки вже траплялися, але тоді щось обов’язково з’являлося у вечірніх випусках — не завжди якісь новини, просто чергове нагадування про те, що Дікі досі не знайшли, а вбивство Майлза досі не розкрили.

Перед дванадцятою Мардж із Томом поїхали на вокзал зустріти містера Ґрінліфа. Знову дощило, та ще й було так вітряно і холодно, що краплі, здавалося, замерзали на їхніх обличчях. Вони стояли під навісом і дивились на людей, які виходили з воріт вокзалу. Нарешті показався містер Ґрінліф, поважний і мертвотно-блідий. Мардж кинулась до нього й поцілувала в щоку, він посміхнувся у відповідь.

— Здрастуй, Томе! — добродушно привітався він і простягнув руку. — Як справи?

— Чудово, сер. А у вас?

Містер Ґрінліф мав невелику валізу, але її ніс носій, який ще й поїхав разом із ними на човні, хоч Том запевняв, що сам міг би її тримати. Том запропонував одразу піти до нього. Але містер Ґрінліф хотів спершу заселитися до готелю.

— Я прийду до вас, щойно заселюся. Мабуть, зупинюся в «Ґрітті». Це десь недалеко від тебе? — запитав він.

— Не зовсім, але ви можете пройтися до площі Святого Марка, а тоді перетнути канал на гондолі, — відповів Том. —