Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Ну, хоча б я. У всякому разі, за словами банку, підпис підроблено навіть на чеку за грудень.

— Все ж таки ця версія досить правдоподібна, — весело озвалась Мардж, ліниво розвалившись на шезлонгу. Схоже, три коктейлі добряче покращили їй настрій. — Якраз у дусі Дікі. Мабуть, він зробив це одразу після повернення з Палермо, якраз після того, як розгорівся той скандал з підробками. Я не вірю в ті підробки. Мені здається, що Дікі так сильно змінився, що його почерк теж зазнав змін.

— Я теж так думаю, — сказав Том. — До того ж у банку немає одностайної думки про ті підробки. Американські експерти розділилися, неаполітанські повторюють за ними. У Неаполі ніколи б не помітили підробки, якби їм про це не повідомили з Америки.

— Цікаво, що там сьогодні пишуть у газетах? — бадьоро озвався Пітер, натягуючи туфлі, які більше нагадували хатнє взуття. Мабуть, вони намуляли й він на якийсь час їх зняв. — Принести свіжі газети?

Та замість нього зголосився один із братів Франчетті й швиденько вийшов з кімнати. Лоренцо Франчетті вбрався в рожеву з вишивкою камізельку, пошитий в Англії костюм і взув черевики на грубій підошві, теж виготовлені в Англії, — словом, усе на англійський манер. Його брат був одягнений приблизно так само. А Пітер, навпаки, з голови до ніг був убраний в італійський одяг. Том уже давно помітив: на вечірках і в театрі чоловіки в англійському одязі були італійцями, і навпаки.

Прибуло ще кілька гостей — двоє італійців і двоє американців, і якраз повернувся з газетами Лоренцо. Газети пішли по колу, спричинивши нові суперечки, дурнуваті припущення і захват від свіжих новин: будинок Дікі в Монджибелло продали якомусь американцеві за вдвічі вищу від пропонованої ціну. Гроші мали зберігатися в банку Неаполя, доки по них не прийде сам Дікі.

У тій же газеті була карикатура, на якій чоловік стояв навколішки й зазирав під комод. Дружина запитувала: «Загубив запонку?», а він відповідав: «Ні, шукаю Дікі Ґрінліфа».

Том чув, що в деяких римських мюзик-холах навіть показували комічні мініатюри про пошуки Дікі.

Один із новоприбулих американців, якийсь там Руді, запросив їх з Мардж на коктейльну вечірку, що мала відбутися у його номері наступного дня. Том хотів було відмовитися, але Мардж сказала, що залюбки прийде. Том думав, що завтра її вже не буде, бо за обідом вона казала щось про намір повернутися до Рима. Та вечірка буде смертельно нудною, подумав Том. Руді був неотесаним базікалом у кричущому одязі й усім представлявся торговцем антикваріатом. Том обережно вивів Мардж з будинку Пітера, поки вона не встигла прийняти ще якогось запрошення.

Мардж була в захмеліло-веселому настрої і страшенно дратувала Тома, поки вони їли вечерю з п’яти страв, але він щосили намагався бути з нею люб’язним, а самого сіпало, як лабораторну жабу, якої торкаються електродом. Та щойно вона завела мову про Дікі, він узявся активно розвивати цю тему. Він казав щось на кшталт: «Може, Дікі знайшов у собі художника і, за прикладом Ґоґена, подався на якийсь із полінезійських островів». Його вже нудило від цих розмов! А Мардж, ліниво закидаючи руки, давала волю своїй фантазії, вигадуючи усілякі нісенітниці про Дікі в Полінезії. Та найгірше чекало на нього попереду, подумав Том: повернення додому на гондолі. Якщо вона звісить свої руки у воду, дай Боже, їх відкусить акула. Він замовив десерт, який уже не ліз йому в горлянку, але Мардж з’їла ще і його порцію.

Мардж, хто б міг сумніватися, хотіла приватну гондолу, а не загальну, що курсує від площі Сан-Марко до сходів собору Санта-Марія-делла-Салуте і, буває, перевозить по десять пасажирів за раз. Вони винайняли приватну гондолу. Було о пів на другу ночі. Від надлишку випитої кави у Тома в роті залишився гіркуватий присмак, його серце тріпотіло, як пташині крила, і він був певен, що не зможе заснути аж до самого світанку. Він був страшенно втомлений і ледачо, майже як Мардж, відкинувся на спинку сидіння, але відсунувся, щоб не торкатися її. Вона досі перебувала в піднесеному настрої і розважала себе надокучливим монологом про світанок у Венеції, який вона спостерігала під час якогось попереднього візиту. Від легенького покачування гондоли й ритмічних сплесків, коли гондольєр занурював весло у воду, Тома почало трохи нудити. Канал, який розділяв причал на площі Святого Марка та сходи його будинку, здавався безмежним.

Вода піднялася, залишивши їм тільки дві сходинки. Хвилі ворушили бридкі водорості на третій сходинці. Том автоматично заплатив гондольєру, зупинився перед масивними металевими дверима й лише тоді усвідомив, що не має ключів. Роззирнувся, оцінюючи, чи зміг би якось залізти до будинку, але зі сходів годі було дістати бодай до підвіконня. Він ще не встиг нічого сказати, як раптом Мардж розреготалася.

— Ти забув ключі! Краще й не придумаєш! Навколо вода, а ми стоїмо на порозі без ключів!

Том спробував посміхнутися. З якого дива йому всюди тягати за собою довжелезні металеві ключі, що важили, як добрі револьвери. Він обернувся і крикнув, щоб гондольєр повернувся.

— Ох! — засміявся гондольєр. — Mi dispiace, signor! Deb’ ritornare a San Marco! Ho un appuntamento![93] — І спокійнісінько поплив собі далі.

— У нас немає ключів! — гукнув Том італійською.

— Mi dispiace, signore! — відповів гондольєр. — Mandaro un altro gondoliere![94]

Мардж знову