Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Тут я Анна. І так, я щаслива. Я не хочу більше бачити тебе, бо коли бачу, то серце моє розривається на шматки.

— А якщо б ми все вернули?.. — запитав тихо. Він тремтів. А я думала, думала, думала… чому він раніше… не…

— Немає чого вертати. Сонце вже сіло. Потяг поїхав. Ту-ту-у-у-у… І, до того ж, як же Маргаритка?

Він відступив від мене на півкроку.

— Тільки не кажи, що готовий тут же кинути її і вернутись до мене. Бо ти розіб’єш її серце. А воно чистіше і за твоє, і за моє. І я тебе після такого не прийму. Занадто ти вже розкидаєшся дівчатами, друже. Зустрів її — мене розлюбив. Побачив знов мене — розлюбив у мить її. Знайди, може, третю, і спробуй заново, бо то якесь замкнуте коло. Що за ідіотизм? Вернути все? Чому ж увесь рік не вертав?

— Я знав, що ти… ти… ти з ним. Пробач мене.

Він вперше сказав щось дуже тихо відтоді, як ми вибігли на балкон.

Я відступила на крок. Шокувало те, як мало нам знадобилось часу після розлуки, аби одразу ж поринути в таку розмову. Видавалось божевіллям, що Тараса прорвало на таку відвертість. І мене. Треба було стати каменем…

— Пробач, прошу. Я думав, що з тобою все минуло. Наші останні тижні… були важкими. Я збрехав. Я цілувався з нею, ще коли був з тобою. Але лише цілувався… я…

Його безладне лопотіння раптом мене заспокоїло. Так, я все ще любила цього хлопця. Та знала, що не хочу більше його бачити. Хотіла закінчити все тут і зараз. Це занадто велика мука — аби він і далі був у моєму житті, хай навіть у думках і переживаннях, а не насправді. Це дійсно робить мене слабкою.

— Знаєш, у колі, де я виросла, модно заводити коханців. Ну, з ними не лише цілуються, сам знаєш. І, може, якби ви навіть не лише цілувались, навіть якби ти щось до неї відчував, але сказав про це мені прямо, а не так, що я вся вимучилась і потім ще й знайшла ті полотна… Я більше не хочу з тобою бути. Я не пробачаю тебе і впевнена, що й ти мені не пробачиш всього, бо і я винна багато в чому. Просто не хочу більше тебе бачити.

Я розвернулась і пішла б, але він схопив мене за руку.

Поглянула на нього. Тарас стояв, на диво, серйозний. Емоції минули. Ми прощались.

— Чому ти не схопив мене за руку тоді, коли я вибігала з майстерні?

— Бо я… не знав, чого хотів тоді.

— А тепер знаєш?

— Ні. Але знаю точно, чого не хочу.

— Ти…

Я не встигла договорити, як він, стрімко шарпнувши мене за руку, за яку тримав, притиснув до перил, за якими починалося провалля вечірнього міста, і поцілував.

Не так, як раніше. Не так, як колись. Не ніжно, так, наче цілував скульптуру, чи якесь неземне творіння. Він вкусив мене — в ту саму губу, що вже кривавила. І це мені сподобалось. Ловив мене руками, не даючи втекти, проникаючи пальцями у виріз на спині і притискаючи до себе. І — байдуже на всіх. На людей, що були за високими вікнами і, найпевніше, чудово нас бачили. На рік, що минув. На його дівчину і мого хлопця.

Я відчувала, що зараз заплачу. Від любові чи — щастя. Або від горя. Цілувала його у відповідь… і відчувала десь глибоко в серці чи мозку, що це вже — не те. І не так.

— …не хочу відпустити тебе просто так… — видихнув мені на вухо, на мить відірвавшись від губів. І в цю коротку секунду, коли він відхилився, я побачила за склом єдиного, хто нас справді помітив — Артура. Він стояв з келихом шампанського в руці.

І посміхався. Сухо. З палаючим поглядом.

Це видалось мені диким.

Ненормальним. Нестерпним.

Поцілунки Тараса стали гірші від укусів.

Не можна так.

Я відштовхнула хлопця від себе. Він поглянув на мене — і я вдарила його в обличчя. Кулаком, вперше. Так сильно, що Тарас мало не впав, а я — заледве не зламала руку.

Скрикнула від болю, притискаючи кулак до грудей, і тут вже помітила, як далеко в залі, за вікнами, біля самого входу майнуло квітчасте плаття і русява маківка.

— Біжи за нею, біжи!!! — закричала я так голосно, що, схоже, навіть музика перестала грати за вікнами. Більшість людей в залі тепер дивились на нас.

— Ні, — мовив Тарас випрямившись. — Не треба. Їй буде краще без…

— ЯКЕ Ж ТИ СЦИКЛО!!! — гаркнула я, відштовхнула його з дороги і помчалась залою поміж здивованих, зловтішних, різних-різних облич. У коридор, звідти — до ліфта. Бігла за дівчиною колишнього хлопця, бо, як виявилось, той узагалі не вмів нікого втримувати біля себе. Не вмів любити.

Бігла за нею, бо за мною не побігли.

І вже тоді, хоч і не була ще наділена жодними надзвичайними здібностями, я відчувала, що насувається біда. Я маю її наздогнати… Наздогнати…

НАЗДОГНАТИ МАРГАРИТКУ!

Я саме вибігла у вестибюль, коли вона вилетіла за парадні двері. Бідна, бідна Маргаритка… Прийшла в гості до хлопця колишньої дівчини свого хлопця… Боже, як заплутано… яке заплутане життя… прийшла і одразу ж пізнала зраду. І гру, в яку її втягнули, а я погодилась своїм «Хіба нам не слід привітати гостей?»…

Машина збила її саме тоді, як я вибігла з будинку і була в тридцяти метрах позаду. Вона