Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

І я заверещала. Кричала так, що, напевне, почули в іншому світі. Бігла до неї, кричала, горланила, волала… Обіймала її, нерухому. Белькотіла щось неясне, коли приїхали медики і забрали дівчину в квітчастій сукні, що почервоніла від крові.

А потім був період у моєму житті, який називається «провал». Я майже нічого б не могла про нього розповісти. Напевне, я не настільки стійка і холодна, якою мене вважали інші, вважала я сама. Приходили люди — мама, тато, брат, поліцейські, інші люди, яких я не знала, запитували про щось, говорили заспокійливі слова, розпитували про той вечір. Я знала, що фактично ніхто не винен у тому, що сталося, адже Маргарита вибігла на проїжджу частину сама, без примусу, з неуважності. Її ніхто не штовхав, не примушував. Те, що сталось, було нещасним випадком.

А ще… вона не померла. Впала в кому і мала переламані руки та ноги, пошкоджений хребет, роздроблене плече. Лікарі збирали її тіло докупи, по шматочкам, методично, година за годиною. І дівчина не померла, хоча й живою її назвати достеменно ніхто б не наважився. Батьки сиділи біля її ліжка, не лишаючи й на хвилину. Там був і Тарас — я про це знала. Розповів Артур. Тарасова вина була не меншою, а, мабуть, більшою за мою. І він її не лишав.

Чи надовго? Я не знала, та запитувати не хотіла. Я не хотіла його бачити, і не хотіла з ним говорити. Я перейшла межу між коханням та ненавистю і втрапила тією дорогою в найтемнішу з темнот. Так, як я ненавиділа себе, ніхто не міг мене ненавидіти.

Я й далі жила в Артура, бо не хотіла більше нікуди йти. Не хотіла вертатися в свою квартиру. Боялась, що там, прокинувшись від жаху і спогаду про дівчину під колесами машини, уб’ю себе.

А навіть тоді, коли відчай наповнив мою душу по вінця, я не хотіла помирати.

Тому лишалася з Артуром ще деякий час. Не дозволяла йому себе торкатися, ми навіть майже не розмовляли. Та й я ні з ким не хотіла розмовляти, чесно кажучи.

А десь через місяць після аварії Артур поклав переді мною на стіл платіжну картку.

Я підняла на нього погляд.

— Що це?

— Мільйон гривень. Пін-код — твоя дата народження. Документи, що додаються до картки, — у вестибюлі, на комоді. Я знаю, що ти зараз трохи у прострації, але все ж вирішив тобі сказати. Лікарі вмовляють батьків Маргарити відключити дівчину від апаратів, бо це обходиться дорого, а шансів на вихід дівчини з коми практично немає. Якщо хочеш, можеш віддати цю картку їм.

Я заніміла. Зважаючи на все, що сталось, і на те, що Артур заплатив чималі гроші структурам, аби поліцейські до нас не чіплялись, і щоб наші імена не світились у ЗМІ, я не думала, що його хвилює, власне, Маргаритка.

— Навіщо це тобі?

— Це потрібно тобі. А ти — мені.

Щось защеміло в мене у грудях. Він ніколи подібного не робив і так мені нічого не говорив.

Я встала з-за столу і пригорнулась до нього. Вперше з того вечора не відчула до нього відрази. Тільки вдячність і спокій. І раптово — любов.

Майже як у нормальної пари.

Артур зарився обличчям мені у волосся і якусь мить так ми й стояли. Потім він поцілував мене в чоло, що видалось якимось аж братським жестом.

— Я чекатиму тебе, зайченя. Я кохаю тебе.

Я не змогла нічого сказати, тільки кивнула. Він вийшов з кімнати.

Якби ж він знав тоді, як довго йому доведеться терпіти те чекання. Може, й не говорив би такого.

Я віддала гроші батькам Маргарита, хоч вони, мабуть, і не знали, хто я. Тараса там не було, на щастя, тож я вийшла з лікарні без зайвих розмов.

Ішла вулицею і відчувала, як важкий тягар наче на коротку мить перестав тиснути мені на плечі, хоч і не зник. Зате якась та тиша, що повсякчас супроводжувала мене останніми тижнями, те відчуження, яке не дозволяло бачити світ довкола, поменшали. До вух увірвались звуки — голоси людей, шум автівок, сміх дітей. Стояв теплий жовтневий день.

І тут я почула дзвін. Обернулась. Дзвонили в церкві неподалік — був ще ранній ранок неділі, люди йшли на службу. Пішла і я.

Просто пішла. Я добре не знала навіть, як молитись, бо робила це хіба в дитинстві з бабусею. Мої батьки вважали себе християнами, але точно не ревними. Ми бували в церкві хіба на Великдень. Я й сповідалась усього один раз — перед першим причастям.

І так страшенно захотіла зробити це зараз, сьогодні, що не боялась навіть навчитись молитов. Я більше узагалі не боялась.

Я йшла до церкви, а потім майже бігла.

Та коли вже була десь на середині вулиці та вже бачила такі потрібні мені куполи, коли звук дзвонів відбивався у голові співом когось високого і натхненного, раптом сталося те, чого не буває в жовтні — гримнув грім і вдарила блискавиця.

І втрапила прямісінько в мене.

Оповила жаром і світлом.

А тоді я розплющила очі. І побачила зорі. І відчула біль.

І опинилася в іншому світі, ставши Стожаром. Та найменш з-поміж усіх заслуговуючи на це.

Прозріла. Безіменний палець на лівій руці раптом запік. Я поглянула на нього — нізвідки, сяючи холодним світлом, обпікаючи шкіру, на пальці з’явився срібний перстеник з невеликим ромбоподібним рубіном.

Я б зарилась пальцями у сніг, аби полегшити біль. Але не могла — на руці все