П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Себто тіла... останки солдат?..

Його увагу привернуло тільки те, що було згадано Фердинанда. А розум ніяк не міг вибудувати логічний ланцюжок, що поєднував би поняття: «Фердинанд», «останки солдат», «трупи», «могили», «проблеми», «справа» — для нього це було занадто. У мирний час йому було важко щось збагнути. Його помічник, молодший лейтенант, схожий на чистокровного жеребця, подивився на нього і зітхнув, як дратівливий і нетерплячий доглядач. А потім, узявши себе в руки, терпляче пояснив: «Ваш онук Фердинанд є акціонером фірми “Прадель і Ко”. Насправді, він тільки отримує дивіденди. Але якщо вибухне скандал, в якому буде замішана ця фірма, і буде згадане ваше ім’я, ваш онук матиме неприємності, а ваша репутація буде заплямована». Він поглянув, як здивований птах (от чорт, перспектива потрапити в довідник Ларуса під загрозою! про це не може бути й мови!).

Генералові кров ударила в голову, він навіть пробував встати.

Він схопився за ручки крісла і роздратовано підвівся. Після війни, яку він таки виграв, має він право на спокій чи ні?

Пан Перікур лягав натомлений, вставав так само втомлений — не життя, а існування. Але працювати він не перестав, не відмінив зустрічей. Давав накази, але робив це все якось механічно. Перед тим, як зайти до доньки, він вийняв з кишені зошит з ескізами Едуарда і поклав його в шухляду. Він часто носив його з собою (хоч ніколи не відкривав його при сторонніх). Він знав вміст зошита напам’ять. Якщо постійно отак його гортати, зошит стріпається, треба його якось захистити, може, зшити? (Він сам ніколи не займався побутовими справами і відчував себе геть безпорадним.) Є, звичайно, Мадлен, але їй зараз інше в голові. Пан Перікур відчував себе зовсім самотнім. Він вийшов з кімнати і пішов до доньки. Як же він докотився до такого життя? Чоловік, який навіював лише страх. У нього не було друзів, лише зв’язки. Звичайно, є ще Мадлен. Але доньці не скажеш усього. Та ще й тепер, коли вона в такому стані. Він багато разів намагався пригадати ті часи, коли сподівався стати батьком. Але йому це не вдавалося. Він узагалі дивувався, що у нього залишилося так мало спогадів. У роботі всі дивувалися його особливій пам’яті. Він міг перерахувати склад ради директорів п’ятнадцятирічної давності. Але про сім’ю йому нічого згадати (або майже нічого). Хоча тільки Бог знає, якою важливою для нього була сім’я. І не тільки тепер, коли загинув син. І навіть не тому він стільки працював так виснажливо, а заради своїх. Щоб оберегти їх. Дозволити їм мати, зрештою, усе це. Але дивно: сцени сімейного життя не залишилися в його пам’яті так, щоб їх зібрати всі заразом. Різдвяні вечері, свята Пасхи, дні народження здавалися тепер одним святом (двічі або багато разів повтореним, хіба з деякими відмінностями). Різдво, наприклад, із дружиною і після її смерті, неділі до війни і сьогоднішні. Назагал — різниця була незначною. Так, він не міг згадати час, коли дружина була при надії (чотири рази, здається). І тут також усе злилося в один-єдиний епізод. І він не знає, який саме: тоді, коли вона народила, чи тоді, коли ні, — важко сказати. Як через випадковий збіг, виринало кілька спогадів. Отак, як зараз, коли він побачив Мадлен, яка сиділа, склавши руки на вже округлому животі. Зараз він пригадав, як його дружина також колись сиділа в такій позі. Він був радий цим, власне, гордий. Йому навіть на думку не спадало, що всі вагітні жінки чимось схожі. Він вирішив, що ця його розчуленість має бути доказом того, що у нього є серце і батьківські почуття. І саме тому він не хотів додавати зайвих клопотів доньці. В її стані. Він краще зробить, як завжди — візьме все на себе (але це вже тепер неможливо, він, напевне, задовго тягнув).

— Я не завадив тобі? — спитав він.

Вони подивилися одне на одного. Ситуація не була зручною ні для нього, ні для неї. Для неї — бо відтоді, як він став так переживати смерть сина, батько дуже постарів, якось раптово. Для нього — бо її вагітність не наклала на неї того особливого відбитку, який Перікур спостерігав в інших жінок, — вигляду достиглого плоду, розквіту. Вона просто тихо смакувала свій стан, сидячи собі, як квочка. Мадлен просто розтовстіла. Її роздуло: і тіло, і обличчя. Панові Перікуру було важко дивитися на неї. Вона стала схожою на свою матір, яка також ніколи не була красивою, тим більше вагітною. Навряд чи його донька щаслива, мабуть, просто вдоволена.

Мадлен посміхнулась, ні, він їй не завадив, вона дрімала. Але то була неправда: він їй завадив, і вона не дрімала. Якщо вже він до неї підійшов, значить, йому треба щось сказати, а оскільки вона знала, щó (чи здогадувалася), то змусила себе посміхнутися і кивнула на місце поруч. Батько сів, і цього разу, як і завжди у них бувало, вони могли б отак і просидіти мовчки. Якби йшлося лише про них двох, вони б, може, обмінялися якимись банальностями, і кожне зрозуміло б, що за цим стоїть. Перікур встав би, поцілував доньку в чоло і пішов би, небезпідставно впевнений, що його почули і зрозуміли. Але сьогодні треба говорити, бо йдеться не лише про них. І їм обом було мулько від того, що їхнє взаєморозуміння залежить від обставин, які їм не підвладні.

Мадлен інколи клала свою руку на батькову долоню — і цього було досить. Але зараз вона тільки тихенько зітхнула. Треба буде щось доводити, можливо, сперечатися (а їй цього зовсім не хотілося).

— Дзвонив генерал Морійо, — почав батько.

— Так, і... — Мадлен очікувально посміхнулась.

Перікур обдумував, як йому повестися, і вирішив зайняти тверду позицію авторитетного батька (що йому вдавалося найкраще).

— Твій чоловік...

— Ти хотів сказати — твій зять...

— Нехай і так...

Пан Перікур мріяв про те, що у нього буде син і він буде на нього схожий. А в доньці ця схожість його вражала, бо жінка береться за якусь справу