Павло Штепа - Московство

Після Другої світової Московщина змушена була дозволяти Києву видавати українські словники. Нарешті 1948 року видали їх більше десятка нечувано великим (як на україномовні видання) накладом: від трьох до п’ятдесяти тисяч примірників, а «Орфографічний» М. Стефанцева навіть 250 тисяч. Звідки така московська щедрість? Бо в цьому словнику читаємо, починаючи з обкладинки (московське «орфографічний» замість українського «правописний»), на кожній сторінці такі «українські» слова, як етаж, керосин, лапша, бечівка, дерзкий, резина, бравий, бариш, лишній, лопнути, свекла і тисячі подібних.

Нарешті почали в 1953 р. видавати (закінчили аж 1963 р.) найбільший, 6-томний (121700 слів, 3490 сторінок) українсько-московський (Московщина видала 17-томний, 27 тисяч сторінок, «Словарь русского языка»). У передмові читаємо крім поклонів Сталінові й таке: «Словник Б. Грінченка надто застарів і побудований на хибних методологічних засадах, а всі пореволюційні словники виявилися націоналістичними. Їх справжнім завданням було… якнайбільше віддалити українську мову від російської. Звідси різні вигадки, архаїзми, діалектизми, що заповняли всі ті словники… Вказівка тов. Сталіна зобов’язує вносити до словника нові слова… Редактори виходили з основоположних вказівок Й. В. Сталіна… і цей словник відбиватиме зв’язок українського і російського народів». Словник настільки змосковщили, що навіть залякані редактори україномовних журналів наважилися писати: «Той, виданий 1948 року у Москві, «Російсько-український словник» величають на Україні «російсько-російським». А про той горопашний «зелений» сказано стільки прикрого, як ні про жодний інший[450]. На обкладинці «Українсько-російського словника» зазначено, що головним редактором є І. Кириченко. А на останній сторінці надруковані прізвища справжніх редакторів, «очей и ух государевых» — Н. І. Шарапова, Н. С. Васильєва, Л. В. Лукашкіна. На тих справжніх авторів натякає один з «редакторів» того словника М. Рильський: «Деякі редактори викреслюють з авторських рукописів слова, яких не знаходять у «зеленому» словнику. З таких слів вони складають свої словники заборонених слів».

Всі видавництва в УРСР — державні, уряд дає їм гроші, але й вимагає прибутків. Складаючи річний звіт, книгарні подають, скільки і яких книжок продали, а скільки і які лежать не продані. Відповідно до тих звітів видавництва планують подальші видання. Книгар-москвин, одержавши від видавництва українські книжки, ставить на полиці 10–15 примірників, а решту ховає. Продавши ті 10–15, книгар каже покупцям, що всі випродані. Сховані у сирому льоху гниють, їх відсилають переробляти на папір. Головна книжкова база Донеччини постачає книжки на всю Донеччину. На тій базі нема творів: М. Вовчка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Л. Українки та інших старих і нових українських письменників. Але всі полиці вгинаються від творів московських письменників»[451]. «Облкниготорг Донецької області замовив «Вибрані твори» А. Кримського аж … 35 примірників. На складі немає жодного примірника ні старих, ні нових українських класиків. Харківська область має 1600 шкільних та 2 тисячі громадських бібліотек. А Харківський облкниготорг замовив 250–300 примірників творів І. Франка, П. Мирного, О. Гончара, О. Довженка[452]. Він же замовив книжок у видавництві «Радянський письменник» на 34 тисячі рублів, а у видавництві «Советский писатель» — на 214 тисяч рублів. У видавництві «Держлітвидав» замовив на 50 тисяч рублів, а в «Гослитиздат» — на 250 тисяч»[453].

З 38 журналів, що їх передплату оголошує «Союздрук УРСР», немає жодного українською мовою. У Харківській області (разом з Харковом) продається 200 примірників «Літературної України». У всій Донецькій — 60 примірників, у всій Волинській — десять. А редакція одержує тисячі листів з обуренням на брак її у книгарнях та кіосках[454]. Редакція дослідила причини і виявила, що саботують замовлення обласні книготорги, книгарні і навіть продавці газет. Імперський уряд наказує з Москви видавництвам в УРСР постійно ЗМЕНШУВАТИ щороку наклад україномовних газет, журналів, книжок, а надто тих, на які попит ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ. Навіть україномовні часописи наважуються про це писати[455].

Перебравши 1917 року ввесь політичний спадок монархічної Московщини, «демократична» успадкувала її ненависть до Тараса Шевченка. Москвини в 1917 р. палили «Кобзаря», портрети Т. Шевченка. Україна відповідала війною. Таку мову москвин розуміє. Московщина вдалася до старого, традиційного способу боротьби: проголосила найзапеклішого ворога всього московського Великого Тараса приятелем Московщини. Навіть пам’ятник йому поставила. Традиційне московське шахрайство, підробка історичних документів виявилися в перекладах творів Т. Шевченка на московську мову. Читаємо: «Как Батурин славный рать царева подпалила» («Як Батурин славний Москва запалила»); «А в твоей земле царевой есть ли чем питаться?» («А в твоїй Московщині є чим поживитися?»); «Сечь немчурою обросла. Русские царевы слуги тоже греть умеют руки» («Січ жидовою обросла. Та й москаль добре вміє гріти руки»). «Крепкой бранью осыпает» («По-московськи лає»); «Царских слуг объяла зависть, все поразоряли» («Москалики що заздріли, то все очухрали»); «За что же мы панов рубали? И острой пикой боронили татарам ребра?» («За що ж боролись ми з ляхами? За що скородили списами московські ребра?»); «Как Сеч разоряли, по церквам оклады-ризы, свечи забирали» («Як Січ руйнували, як москалі срібло, злато й свічі забрали з Покрови»); «Шляхта была и все взяла, кровь повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала» («Ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували»); «О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою. Что ты сделал, неразумный, с матерью родною» («Ой, Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну»); «Расписке поверил чиновничьей» («На квиток повірив москалеві»). «Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море» («Може Москва випалила, і Дніпро спустила в сине море»); «А меж ними землячки кое-где мелькают. По-господски так и чешут» («А між ними і землячки де-де проглядають. По-московськи так і ріжуть»); «Сыновья родные … под царевой беленою … заглохшие» («Твої діти молодії … московською блекотою … заглушені»). «Когда начальство раскопает и славний обкрадет подвал» («Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох»)[456].

За часів Т. Шевченка крадену назву «русский», «Россия» визнала Європа, та й самі українці. Великий Тарас не визнав і постійно вживав лише «москаль», «московський», «Московщина», не визнавав Московщині права на будь-який спадок Руської держави ІХ–ХІІІ ст. з столицею Києвом і тим протестував проти загарбання України. Один з визначних українців ХІХ ст. зізнавався по програній боротьбі за самостійність України 1917–1922 рр: «Ми ніяк не могли зрозуміти: на що натякає Т. Шевченко, кажучи: «Присплять лукаві і в огні її (Україну), окраденую, збудять». Хто, як, чому має присипляти, обкрадати? В якому вогні? Хто збудить? Цього ми не розуміли, і не було кого запитати». Теперішні