Тарас Григорович Шевченко - Кобзар

28 мая [1860], С.-Петербург

***

Тим неситим очам, Земним богам-царям, І плуги, й кораблі, І всі добра землі, І хвалебні псалми Тим дрібненьким богам.

Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать, Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.

Добросердим-малим, Тихолюбцям-святим, Творче неба й землі! Долгоденствіє їм На сім світі; на тім… Рай небесний пошли.

Все на світі - не нам. Все богам, тим царям! І плуги, й кораблі, І всі добра землі, Моя любо!.. а нам - Нам любов меж людьми.

31 мая [1860], СПб

Плач Ярославни

В Путивлі-граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає. «Полечу,- каже,- зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани…»

І квилить, плаче Ярославна В Путивлі рано на валу: «Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Не мало неба, і землі, І моря синього. На морі Гойдай насади-кораблі. А ти, прелютий… Горе! Горе! Моє веселіє украв, В степу на тирсі розібгав».

Сумує, квилить, плаче рано В Путивлі-граді Ярославна. І каже: «Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси високі скали, Текучи в землю половчана, Носив єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела-слала, У море сліз не посилала,- Сльозами моря не долить».

І плаче, плаче Ярославна В Путивлі на валу на брамі, Святеє сонечко зійшло. І каже: «Сонце пресвятеє На землю радість принесло І людям, і землі, моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті! Або не грій і не світи. Загинув ладо… Я загину!»

4 іюня [1860], СП6

***

З передсвіта до вечора, А з вечора до досвіта Летить стріла каленая, Бряжчить шабля о шеломи, Тріщать списи гартовані В степу, в незнаємому полі, Середи землі Половецької.

Земля чорна копитами Поорана, поритая; Костьми земля засіяна, А кровію политая. І журба-туга на тім полі Зійшла для Руської землі.

Що гомонить отам, зичить Удосвіта? То повертає Той Ігор військо на пригоду Тому буй туру Всеволоду. І бились день, І другий билися, Та коло полудня на третій Поникли Ігореві стязі.

Отак на березі Каяли Брати різнились; бо не стало Крові-вина!.. Допировали Хоробрі русичі той пир, Сватів упоїли, А самі простяглися За землю Руськую. Хилилась І слалась, плачучи, трава; Високі гнулись дерева… Додолу гнулися, журились!

6 іюля [1860, С.-Петербург]

***

Умре муж велій в власяниці. Не плачте, сироти, вдовиці, А ти, Аскоченський, восплач Воутріє на тяжкий глас. І Хомяков, Русі ревнитель, Москви, отечества любитель, О юбкоборцеві восплач. І вся о Р у с с к а я б е с е д а, Бо глас єдиний ісповєдуй Свої гріхи. І плач! і плач!

17 іюня [1860 С.-Петербург]

Гімн черничий

Удар, громе, над тим домом, Над тим божим, де мремо ми, Тебе ж, боже, зневажаєм, Зневажаючи, співаєм: Алілуя!

Якби не ти, ми б любились, Кохалися б, та дружились, Та діточок виростали, Научали б та співали: Алілуя!

Одурив ти нас, убогих. Ми ж, окрадені небоги, Самі тебе одурили І, скиглячи, возопили: Алілуя!

Ти постриг нас у черниці, А ми собі молодиці… Та танцюєм, та співаєм, Співаючи, примовляєм: Алілуя!

20 іюня [1860, С.-Петербург]

***

Над Дніпровою сагою Стоїть явор меж лозою, Меж лозою з ялиною, З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини, і надії В самотині посивіє!

Явор каже: «Похилюся Та в Дніпрові скупаюся». Козак каже: «Погуляю Та любую пошукаю».

А калина з ялиною Та гнучкою лозиною, Мов дівчаточка, із гаю Виходжаючи, співають;

Повбирані, заквітчані Та з таланом заручені, Думки-гадоньки не мають, В'ються-гнуться та співають.

24 іюня [1860, С.-Петербург]

***

Росли укупочці, зросли; Сміятись, гратись перестали. Неначе й справді розійшлись!.. Зійшлись незабаром. Побрались; І тихо, весело прийшли, Душею-серцем неповинні, Аж до самої домовини. А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий боже! Отак цвісти, отак рости, Так одружитися і йти, Не сварячись в тяжкій дорозі, На той світ тихий перейти. Не плач, не вопль, не скрежет зуба Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.

25 іюня [1860, С.-Петербург]

***

Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! За що ж тебе, світе-брате, В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп'ятієм добито? Не добито! Стрепенися! Та над нами просвітися, Просвітися!.. Будем, брате, З багряниць онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленними піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати!

27 іюня [1860, С.-Петербург]

Ликері

На пам'ять 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, В святій неволі! Мій ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо! усміхнись, І вольную святую душу, І руку вольную, мій друже, Подай мені. То перейти І він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести, І поховать лихе дебеле В хатині тихій і веселій.

5 августа [1860], Стрельна

***

Н. Я. МАКАРОВУ На пам'ять 14 сентября

Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти, Побив… Поморозив… Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!

14 сентября [1860, С.-Петербург]

***

І Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече! А ви, святиє предотечі, По всьому світу розійшлись І крихту хліба понесли Царям убогим. Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.

24