Анджей Сапковський - Lux perpetua

перевірила, розпитала, — сказала вона — їх багато. З Магдебурга приїхала чимала хевра.{30} Крім провокаторів, є й убивці. Чотирнадцять чоловік. Нападуть, як тільки стемніє.

Рейневан відчепив від в'юків і розпакував свій мисливський арбалет, повісив на спину сагайдак зі стрілами. Перевірив ніж, на додачу застромив за халяву мізерикордію. Рікса мовчки спостерігала.

— Це тебе не стосується, — повторила вона. — Ти не мусиш у це пхатися і важити головою.

Він глянув їй у вічі.

— Ти мала мене не дражнити, нагадую. Ходімо.

* * *

Магдебурзька Інквізиція не змусила довго себе чекати, атакувала відразу ж, щойно стемніло. Перед брамою будинку на Річковій з темряви раптом вигулькнули постаті, настільки швидкі, що аж тінь не трималася ока. У двері з грюкотом ударив таран. Дім був напоготові, відповів. Гримнуло, з віконця у дверях бризнуло вогнем. Серед постатей заклубилося, хтось заверещав. Таран ударив у двері вдруге — і цього разу протяжний тріск сповістив, що успішно. Рікса сплюнула в долоні, схопила держак.

— Зараз! На них!

Вони вискочили з провулка і влетіли поміж скупчених біля брами людей, захопивши їх зненацька і розметавши. Рейневан блискавично штрикав ножем, Рікса з розмаху рубала тесаком. Зойки і прокльони заповнили вуличку.

— Усередину!

З-за розбитих воріт знову випалила рушниця, завили сіканці. У спалаху пострілу Рейневан угледів просто перед собою чоловіка з на лисо поголеною головою, помітив, як той піднімає сокирку для удару. Він схопив повішений через плече арбалет, вистрелив зі стегна, не цілячись. Поголений зойкнув і повалився на брук.

— Усередину!

У нападників теж були арбалети, теж були самопали. Коли вони з Ріксою вискочили на подвір'я, раптом майже розвиднілося від пострілів, у повітрі засвистіли стріли. Оглушений гуркотом, Рейневан перечепився об труп, упав у калюжу крові. Хтось, хто біг слідом за ним, спіткнувся об нього, гримнувся поруч — із прокльонами і брязкотом. Рейневан зацідив йому арбалетом, швидко відкотився, просто під ноги наступному. Біля самої його голови щось металево дзеленькнуло, викресавши іскри. Він висмикнув мізерикордію з-за халяви, зірвався, вдарив, аж хруснуло плече, чотиригранне лезо зі скреготом прошило кільця кольчуги. Нападник заревів, упав на коліна, упустивши прямо на Рейневана важкий залізний гак. Той схопив залізо і з розмаху присадив лежачому, він відчував і чув, як гак встрягає у кістку черепа.

— Рейневане! Сюди! Швидко!

У глибині подвір'я хтось завив, захрипів і захлинувся. Рейневан зірвався на ноги і побіг у бік входу до дому. Стріла просвистіла просто в нього над головою. Щось гримнуло і блиснуло, по камінні, яким було вимощене подвір'я, розтеклася вогняна калюжа, засмерділо паленим жиром. Друга пляшка розбилася об стіну будинку, палаюча олія каскадом стекла по карнизах. Третя луснула на сходах, полум'я миттю охопило два тіла, які там лежали, зашипіла, паруючи, кров. З боку брами летіли наступні пляшки. Раптом стало видно як удень. Рейневан побачив бороданя у лисячій шапці, який присів за стовпом підсіння. Це міг бути тільки господар садиби, Майзль Нахман бен Гамаліель. Збоку стояв на колінах підліток, намагаючись зарядити гаківницю. За другим стовпом стояла Рікса Картафіла де Фонсека із закривавленим тесаком, а лице в неї було таке, що Рейневан аж здригнувся. Зразу за Ріксою, із самопалом у руці…

— Тибальд Раабе? Ти тут?

— Ховайся!

Від воріт полетіли стріли, відколупуючи тиньк зі стіни. Підліток, який намагався зарядити гаківницю, пронизливо скрикнув і згорнувся клубком. Рікса сахнулася від вогню, що аж гучав, і затулила лице рукою. Рейневан затягнув підлітка за стіну, йому допоміг Тибальд Раабе.

— Недобре, — важко дихаючи, вимовив голіард. — Недобре з нами, Рейневане. Зараз насунуть… Не вистоїмо.

З боку воріт, немов на підтвердження, йому відповів бойовий крик, сповнене злоби виття. Вогонь заблищав на клинках, замиготів на вістрях.

— Смерть жидам!

Ребе Майзль Нахман бен Гамаліель підвівся. Підняв голову до неба. Простер руки.

— Барух Ата Гашем, Елогейну, — заволав він співуче. — Мелех га-олам, боре меорі гаєш!{31}

Стіна дому луснула, вибухнула бризками тиньку, вапна і розчину. З хмари куряви вийшло те, що було в стіні, що було в ній замуроване. Рейневан зі свистом втягнув повітря. А Тибальд Раабе аж присів.

— Емет, емет, емуна!{32} Абракадабра! Абракаамра!

Те, що вилізло зі стіни, схоже на снігову бабу, але з глини, здавалося людиноподібним тільки в загальних рисах, однак на місці голови між плечами містився тільки незначний виступ. Нижче від людини середнього зросту, воно, проте, було грубе і черевате, як бочка, крокувало на коротких схожих на стовпи ногах, грубезними лапищами сягаючи землі. На очах Рейневана лапища стиснулися в кулаки завбільшки з ядра бомбарди.

«Голем, — подумав він, — це голем. Найсправжнісінький голем, легендарний голем з глини, мрія чародіїв. Мрія, пристрасть і манія Радіма Тврдіка з Праги. Шкода, що Радіма тут нема… Що він не може цього побачити…»

Голем заревів, точніше, затрубив, немов велетенська окарина. Скупчену в брамі магдебурзьку хевру охопив панічний страх, тривога, здавалося, паралізувала горлорізів, позбавила їх влади над ногами. Вони були нездатні втікати, коли голем біг до них хитливим підтюпцем. Вони навіть не захищалися, коли він накинувся на них, монотонно і методично гамселячи і луплячи гігантськими кулачиськами. Вереск, страхітливий вереск розпоров нічне повітря над Явором. Це тривало недовго. Запала тиша. Тільки сичала олія, що горіла в калюжах.

З муру при брамі повільно стікала густа, змішана із мозком кров.

* * *

Зійшло сонце. Глиняний голем повернувся у діру в стіні, стояв там, злившись із тлом, зовсім невидимий.

— І був я мертвий, а ось я живий[106], - сумно сказав Майзль Нахман бен Гамаліель. — Але пролилася кров. Багато крові. Дай Боже, щоб це було мені прощено, коли настане День Суду.

— Ти врятував невинних, — Рікса Картафіла де Фонсека рухом голови показала на огрядну жінку, яка обіймала і тулила до себе трьох чорноволосих дівчаток. — Ти захищав життя найдорожчих, ребе, від тих, котрі забажали їх скривдити. Рече Господь: Пам'ятайте, що зробив був тобі Амалик у дорозі, коли ви виходили з Єгипту. Зітреш пам'ять Амалика з-під неба[107]. Ти стер.

— Стер, — очі єврея зблиснули, але одразу ж пригасли. — А тепер що? Знов усе покинути? Знов у мандри? Знову до інших дверей чіпляти мезузу?

— Це з моєї вини, — буркнув Тибальд Раабе. — Я наразив тебе на небезпеку. Через мене тепер…

— Я знав, хто ти, — перебив його Майзль Нахман, — коли давав тобі притулок. Я підтримував твою справу за переконанням. Усвідомлюючи, чим ризикую. Що ж, утеча і мандри — це для мене річ не нова…

— Не думаю, що в