Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

«Нічого іншого, на жаль, я не можу вам продати», ‒ стенув я плечима.

Старий здригнувся. Спочатку затрусилася його роздвоєна борода і волосини на носі, відтак ‒ плечі, руки, коліна і навіть повстяні виступці на кістлявих ногах. Крізь рідкі жовті зуби проривалося уривчасте сичання. Я злякався ‒ що з ним? Мулла сміявся. Сміх тіпав ним до знемоги, до сльозавої мутності в очах. А коли нарешті вгамувався, відсьорбнув з кухлика бурштинового навару і облегшено виповів: «Ти розсмішив мене. Я так не сміявся з молодості. Цей сміх вартує більше, ніж твоя вольна і той клин гористої землі, куди я не піднімався вже з тридцять літ… Добре, якщо ти знайшов Скупе джерело і берешся його відродити, то нехай це буде пожертвою блаженній пам'яті мого діда. Двері світу відчинені перед кожним, і мені не личить зачиняти їх перед тобою. Все'дно проломиш».

Тоді я вперше спробував чай, і з того часу приохотився до цього гіркуватого збадьорливого напою. Так само, як відвик там назавжди від свинини, солонини й горілки, що й вам, мої милі, настійливо раджу. Призвичаївся й поденно класти приколінні поклони нашому Господу (у них це зветься намаз). Завдячуючи цьому заведенню, гадаю, й досі зберіг податливу гнучкість тіла і не мучуся попереком, як мої політники.

Міг би я розказати, як ми довбали на скельних терасах корита; як прокладали до них рівчаки, витоптуючи дно щільною, випаленою сонцем глиною; як я спрямував у них Скупе джерело, що досі тратилося в глибинних тріщинах гори; як задзюрчала ‒ де прокопаними шанцями, а де дощатими лотоками ‒ кришталева вода в долину, наповняючи кам'яні колодці, а з них ‒ у маєток мулли і до сусідніх фільварків, які платили нам за це дзвінкі гроші.

Мій старий господар дотримав слова й, зломивши незгоду сина, підписав мені звільнення, а сам Джемаль згодом став моїм супряжником у ділі. («Джемалю, цей чоловік ‒ курка, яка несе яйця з двома жовтками», ‒ казав йому батько про мене.) Я розраховувався з ними за оренду гірським кришталем, який вирубував на своїй ділянці з-під гранітних плит. Затим я налагодив обробіток каміння, а Джемаль, маючи високі зв'язки, збував їх.

Лампа не горить, а млин крутиться. Я вже не копав криниць, я бив по горах шурфи, відшукуючи нове каміння, ще цінніше. Я вріс у цю землю ногами й руками, зрозумів її скупувату красу, розгадав потаємні надра. Пізнав я й тих людей, і дістав від них ім'я Фарад. Вони прийняли мене, а ще ліпше ‒ мої гроші. Декотрі з них говорили: гроші не головне. І вони не брехали, гроші для них були тим, що йде попереду головного. Бо головне слово для турчина ‒ «бакшиш», себто виторг, зиск. Це другий бік леза ятагана, на якому тримається Туреччина. Зате тут рясно кмітливих, підприємливих людей. їх закони я теж плідно спостигав, і в скорім часі досяг усього, що хотів. Крім одного…

Я втратив назавжди Дору. Мулла Шібаб, ще коли вона була дівчам, пообіцяв її своєму небожу. («Якби ти схилився до ісламу, я б ще подумав», ‒ хитрувато мружився до мене, розчісував п'ятірнею бороду. ‒ «Я поламав свою долю, але віру ламати не буду», ‒ відповів я.) Дора від далася за турчина і прийняла магометанство.

Міг би я розлого розказати й про подальші свої мандри. Дурний, хто сидить дома, кажуть єгиптяни. Це я почув від купця, з яким близько зійшовся. Як з цим не згодитися, та ще й не маючи сталого дому? Термін моєї оренди під Ефесом добігав кінця, а втрата Дори остаточно схилила мене пуститися берега за новизною. Ми обдумуємо дорогу, а Господь направляє кроки. «Камінці, які ти довбаєш тут, ‒ дитячі бавки порівняно з копалинами Єгипту, ‒ під'юджував мене знакомитий купець. ‒ Там ще в давнину з них вершили рукотворні гори». ‒ «Для чого? Невже природних гір мало?» ‒ «Хто його знає. Може, їх царі-фараони з Богом змагалися…»

І пристав я до каравану, що провадив у Єгипет лемеші й казани. В подорожній скринці мав листа від мулли Шібаба до його двоюрідного брата, що закоренився там ще з молодості.

Ніл мене не вразив ‒ широка брудна ріка, що несла сміття і трупи животин. Я б не зважився напитися з неї, як із нашої Латориці. Гранчасті гірки, що здіймалися кам'яними ступнями серед пустельного безлюддя, ‒ вразили мене хіба що марнотою праці, а точніше ‒ людським марнославством. Затія безумних муравлів, що замислили звести мертві мурашники до неба. На ребрах декотрих із них видів я вибитих у камені людей, дуже схожих на чубатих козаків. Подекуди вони були в «гуцульських шапках». І орнаменти ‒ чисто з наших вишивок. Був я і в головному їх храмі Хет-ка-Пта (а може, Хатка Птаха?), в якому красувався виліплений бузьок і тризубові вила. Теж козацька позначка…

Як не повірити Симковим розповідям, що в цих землях загубилися й наші сліди? Бо ж які ймення мали їх давні правителі-фараони ‒ Киян, Шишак, Любарн, Гузій, Мина, Гор, Туцалій, Телепін, Укрмир. А заснував цю державу цар Менес, що був купцем. «Мена» ‒ так називали мінял, торговців давні слов'яни. Ось звідки подзвін! Виходило, що я прийшов сюди за своїм хвостом.

До слова, тутешні купці теж прийняли мене приязно. Жива торгівля стирає границі, віри й мови. Шібабів родак Фікрет, що й сам підторговував рисом (біла пшениця, про яку я вперше почув від Ліня), оселив мене в своєму домі, призвичаював до тутешніх звичаїв. Чужина робить людей люб'язними. Ми з ним були тут чужинцями, хоч і різними. Та мова грошей поріднила нас. Єдина мова, яку впізнають усі.

«Ти покажи їм отвір, а вони вчинять ворота, ‒ повчав мене осілий турчин Фікрет. ‒ Рук тут вистачає. І шапок теж, а от голів мало».

Він звів мене з посідачами дикого Синаю, які кочували з худобою бідними межигір'ями в пошуках води й нужденного бур'янцю. Вони нагодували мене плескатим прісним хлібом, сиром і м'ясом, дали дві верблюжі кошми ‒ для лежанки поверх піску і для даху, що кріпився на чотирьох жердинах. То був захисток від сонця, бо дощ останній тут пам'ятали лише беззубі діди. Так я дістав свій дім, перед його порогом хлюпотіло старе, як світ, море. Його берегами з перетертої охри колись ходили пророки й мученики, і через це воно було таким пречистим і таким солоним від сліз віків. Обняли й мене ці води, змиваючи шкаралущу